Чебрець в молоці

Потiм серафими на стiнах раптом знялися всi разом i полетiли у загратоване вiкно, а я налила молока у дiрку, випорпану в хлiбному м'якушi, i довго гойдала цей шматок хлiба вправо-влiво, а знизу моi ноги обплiтали якiсь химернi водоростi, синi i червонi, вони вгризалися пiд шкiру й болiли сильнiше за варикознi вени, а потiм прогризали невеличкi дiрки у шкiрi й розхлюпували кров, яка бризкала врiзнобiч червоними цiвками.

Я можу читати листи з бабциного архiву лише уривками, невеликими порцiями. Таке враження, що, прочитавши речення, я повинна подумати над ним так довго, нiби це як мiнiмум роман чи складна фiлософська поема.

А потiм все одно прийти до висновку, що нiчого не розумiю про цих трьох. Як iм вдавалося залишатися такими посеред всього, що iх оточувало? Звiдки бабця брала цей олiмпiйський спокiй i сили на плетiння светрiв, розчiсування моеi рiденькоi коси, на лузання насiння для мене, на лото, не кажучи вже про фiгурне катання. Якими iдiотськими, напевно, виглядали в ii очах псевдопатрiотичнi страждання радистки Кет i вся ця павликоморозiвська чухня, яка валила в телеефiрi з ранку до вечора. І найбiльше я не можу збагнути, чому вона приховувала вiд мене свiт, у якому жила насправдi, навiщо робила вигляд, нiби нiчого не приховуе, нiби нiхто нiчого не приховуе. Навiщо берегла мою дитячу психiку, навiщо примусила тепер почуватися так, нiби iхнього минулого не iснувало. Бо ж вона сама перевiряла моi уроки з iсторii i мовчки кивала, коли я розповiдала про зрадника-Мазепу чи визвольнi походи Червоноi армii. Чому вона не дала менi знак, що все це колись навалиться на мене i примусить проводити вечори над скринею з ii листами, вiдчувати повний вiдчай, бо я занадто пiзно помiтила, що ми з нею iснували в паралельних вимiрах, i не встигла нiчого запитати. Або питала зовсiм не так, по-дитячому, по-наiвному, по-дурному. Вiд таких запитань можна було лише ухилятися, i бабця робила це. Спершу, коли я питала про маму, а потiм i про все решта.

Одного разу я наважилася й написала батьковi.

Вiн подзвонив, щойно отримавши листа, й пообiцяв дуже детально вiдповiсти на нього. А потiм прислав якiсь псевдолiтературнi спогади про маму – героiню визвольноi боротьби. Усе це виглядало так, нiби навiть цього листа вiн хотiв продати пiд якийсь дрiбний гонорарчик у журнал. Таке собi рiздвяне оповiдання. Про те, як вечорами до дверей хати на хуторi стукали, сiм'я рiзко прокидалася i застигала у тривожному очiкуваннi. Звучало:

– Слава Украiнi.