Амаркорд (збірник)

Далi йшов традицiйний перелiк причин, через якi «ми нiколи не будемо разом», «ми нiколи не змогли б бути разом», «ми нiколи не змогли б бути щасливими разом» i взагалi, щастя – категорiя надто абстрактна для того, щоб мати право на iснування в реальному життi. Я винна в усьому сама, я покинула Германа, пiдло скориставшись його слабкiстю, я завжди використовувала його i грошi його батькiв, я нiколи не планувала залишитися з ним, усi жiнки однаковi, i доля правильно покарала мене, заславши в Украiну.

Герман пропонував розiрвати стосунки назавжди, не зустрiчатися бiльше нiколи, але продовжувати листуватися, проте лист закiнчувався трагiчним висновком: «Але я все одно кохаю тебе, це мое прокляття, i я хворiтиму на це все життя».

Пiсля цього наше листування почало нагадувати матрац iз чорно-бiлими смужками абсолютноi ейфорii i цiлковитоi депресii. На чотири листи, якi починалися звертанням: «Мое кохане сонечко!», припадав як мiнiмум один iз початком: «Сьогоднi я нарештi вирiшив сказати тобi всю правду».

Приблизно раз на пiвроку Герман приiздив, i весь сценарiй iз одруженням повторювався.

Аж поки одного разу вiн не приiхав несподiвано, пiсля пiврiчного мовчання, якому передувала пропозицiя розiрвати стосунки назавжди.

Я дозволила йому занести валiзи, ми сiли на кухнi пити чай, Герман розповiв, що отримав стипендiю Фрайбурзького унiверситету i тепер працюватиме протягом двох рокiв на кафедрi Львiвського унiверситету.

Вiн викладатиме нiмецьку мову студентам, а також сприятиме розвитку партнерських стосункiв мiж Львовом i Фрайбургом.

– Я не думав, що так станеться, коли iхав сюди, – голосом, сповненим трагiзму настiльки, як це виходило лише у Германа, повiдомив менi мiй колишнiй наречений. – Я приiхав сказати тобi, що ми не побачимося бiльше нiколи. Наше кохання приречене на поразку. Ти нiколи не будеш щасливою в Нiмеччинi, я не зможу жити тут.

Нам краще розiйтися вiдразу i не мучити одне одного. А крiм того, я не переживу, якщо ти вийдеш за мене замiж, а потiм покинеш мене з дитиною на руках. Це основний аргумент, який примусив мене прийняти саме таке рiшення.

Подзвонили в дверi, я вибачилася i пiшла вiдчиняти.

– Познайомся, це мiй чоловiк. А це Герман, мiй знайомий iз Нiмеччини. Вiн не говорить украiнською, – сказала я, коли повернулася.