Амаркорд (збірник)

Тож мовне зацiкавлення Сафii Гершкавни поволi згасало, аж поки не згасло зовсiм, Вiталiк не перейшов на украiнську нi з поваги до мене, нi пiд впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти менi на росiйську з поваги до Вiталiка, його батькiв чи, наприклад, Пушкiна. Але вагання закiнчилися, i кожен продовжував розмовляти, як йому було зручнiше. Таким чином, проблема вiдродження украiнськоi мови, друга за важливiстю для всiеi украiнськоi нацii, залишилася на нашому локальному рiвнi невирiшеною.

З усiх можливостей ii кардинального розв'язання було обрано ганебний компромiс: украiнське не перемогло, а москальське не здалося – чи навпаки.

Що ж стосуеться проблеми № 1 всiеi украiнськоi нацii, то справа виглядала ще складнiшою. На початку наших стосункiв, тобто коли ми вперше, вдруге i навiть ще вп'яте залишилися наодинцi, я намагалася стримати себе i не виявляти нiякоi iнiцiативи, як i належиться галицькiй паненцi доброго хованя, терпляче чекаючи, поки Вiталiк намагатиметься мене поцiлувати, помацати за груди, залiзти рукою пiд спiдницю, нарештi розщiпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов i наслiдуватиму поведiнку героiнь iз прочитаних романiв, де дiвчата червонiють, ховають очi, бороняться вiд наполегливих рук залицяльника, сором'язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», мiцно стискають губи, зуби, ноги i все, що лише надаеться до стискання, заплющують очi, напружують язик, цнотливо опираючись поцiлунковi – i поступово послаблюють опiр.

Процес здобування жiнки у таких романах тривае по-рiзному: роками, мiсяцями, а часом – тижнями чи навiть днями. Кажуть, що довше жiнка борониться, то солодший для чоловiка момент перемоги, то бiльше вiн цiнуе здобуте i краще ставиться до своеi «здобичi».

Вiдверто кажучи, я зовсiм не мрiяла стати чиеюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою, i не домашня тварина. Та й не до кiнця розумiла, навiщо боронитися проти того, чого тобi теж хочеться.

Але так сi належит паненцi доброго галицького хованя – i нiц не поробиш. Одним словом, я намагалася.

Але час iшов, ми залишилися наодинцi вчетверте, вшосте, всьоме, нарештi опинилися самi в порожнiй квартирi, але Вiталiк i далi не збирався долати мого опору, точнiше, навiть викликати цього опору, не намагався нi поцiлувати мене, нi помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спiдницю.