Амаркорд (збірник)

Навiть, можна сказати, дещо образливого.

«Шановний Михайле Івановичу, – починав пiсля довгоi незручноi мовчанки заступник декана з питань студентськоi успiшностi. – Шановний пане Пiдобiдку, Пiдобiдко, – плутався вiн, вiд розгублення вагаючись, чи варто вживати форму кличного вiдмiнка, коли йдеться про таку пiкантну справу. – Так от, шановний батьку однiеi з наших студенток, – брав себе в руки член унiверситетськоi адмiнiстрацii – i переходив до сутi справи. – Я, звичайно, все можу зрозумiти.

Ми живемо, на жаль, у дуже скрутний i непростий час. Дiйснiсть довкола нас жорстока i нещадна. Кожному доводиться вести щоденну й нелегку боротьбу за виживання. Всi ми знаемо, як це проблематично. Як проблематично взагалi все. Уже не кажучи про науку, здобуття вищоi освiти чи утримання власноi сiм'i. Багато людей зараз опиняються викинутими на вулицю, залишеними без найменших засобiв до iснування. Можна зрозумiти iхнiй стан, як i те, що вони вдаються до будь-яких засобiв, щоб вижити. Але, шановний пане Пiдобiдку, Пiдобiдко, шановний батьку однiеi зi студенток нашого вузу, хiба ж можна наважитися на таке? Продавати в найми власну дитину… Я не розумiю Вас, шановний добродiю».

Пiсля цього знову запала тривала й незручна для обох спiврозмовникiв мовчанка, пiсля якоi мiй батько вийшов, нi, майже вибiг iз кабiнету заступника декана. Вiн густо почервонiв, важко дихав, голосно гримнув важкими унiверситетськими дверима. І в кожного, хто бачив його в цей момент, мимоволi з'явилося бажання вступитися з дороги.

З'явилося, тобто не зникло воно i в мене. Тому незабаром я запхнула свою велику сiру валiзу до «коферрауму» великого нiмецького автобуса, ще не знаючи нi того, що означае це таемниче слово, нi того, що автобус цей здаеться таким великим, чистим i зручним максимум до моменту перетину украiнсько-польського кордону, нi того, хто зустрiне мене на iншому кiнцi маршруту, якщо мене, звичайно, взагалi хоч хтось зустрiне.

Батьки i друзi, котрi прийшли мене вiдпроваджувати, робили це так, що здавалося, нiби рiк надворi 1937, причиною моеi подорожi е все що завгодно, окрiм власного бажання, а напрямок – не пiвденно-захiдний, а зовсiм навпаки. Бабця радила менi «взять побiльше теплих носочкiв», пошити просторий бiлий халат iз старого простирадла, «шоб ходить за дiтьми», i «учиться буть терплячой i послушной, бо ж у хазяiна жить – не мед».