Сатирикон-XXI (збірник)

– Шевченко – вiн же всеосяжний! Вiн охопив усе!.. І саме тому! Саме тому нашi iдеологiчнi супротивники… —

Чмонь кинув погляд на Шлойму, погляд гострий й короткий, нiби давньоримський дротик-фашiо. – …всiлякi там Грабовичi, а також iхнi доморощенi пiдспiвувачi, на кшталт Оксани Забужко… дозволяють собi iнтерпретувати творчiсть Великого Кобзаря, як iм заманеться. Доходять до… Самi знаете, до чого доходять цi так званi дослiдники!.. Я вам з усiею вiдповiдальнiстю заявляю, усiм тут присутнiм, що якби… якби Тарас Григорович зараз встав з могили на Чернечiй у Каневi… – Чмонь молитовно звiв очi д’горi й завмер.

Шлойма скосив очi на Зубчука, що сидiв праворуч. Той благоговiйно i заворожено намагався вiдшукати на стелi ту саму точку, в яку дивився зараз киiвський професор.

– …вiн одразу ж добряче нам’яв би вуха цим самозваним дослiдникам! – Голос Чмоня твердiв i вищав (з наголосом у словi «вищав» на обох складах). – А декому вiн стягнув би штани й добряче вiдходив би його паском, паском, ременем, кропивою!!! – Чмонь аж тiпався над кафедрою, щосили показуючи, як немилосердно шмагав би Т.

Г. Шевченко самозваних дослiдникiв своеi творчостi.

«Якоi бiди я тут сиджу? – майже з розпачем, рiзко й зненацька подумав Шлойма. – Надворi такий чудовий осiннiй день, може, один з останнiх погожих днiв у роцi. Мiг би пройтися мiстом, парком, у якому не був уже стiльки лiт». Бажання було настiльки непереборним, що вiн аж смикнувся звестися з-за столу, i лише спiйманий гострий погляд Зубчука пришпилив його назад, до незручного дерев’яного стiльчика з надламаною спинкою.

Тим часом професор Чмонь, зробивши чергову паузу, пiдвiв голову, наче хотiв ухопити якнайбiльше повiтря у своi широкi груди, – й раптом, коротко кашлянувши, захрипiв i почав сповзати з кафедри, благально простягнувши руки до письменницькоi аудиторii. Зубчук i ще хтось iз письменникiв пiсля митi-паузи кинулись до професора. Зчинилася загальна метушня, залунали заклики: «Води!», «Води!» – а води, як на зло, нiде не знаходилося, хтось вибiг у коридор, хтось iще пiдставляв стiльця пiд обважнiле професорове тiло, – i тут Шлойма цiлком несподiвано для себе самого пiдвiвся й, не особливо навiть криючись, вийшов за межi холу, не до вхiдних дверей, а в протилежний бiк, у глибину будiвлi.

Широкий коридор з вiкнами праворуч i дверима по лiвому боцi тягнувся у глибину Дому iдейноi роботи. Останнi дверi в кiнцi коридору мали на собi лiтеру «М», набиту пiд трафарет. Шлойма прослизнув досередини i роззирнувся.