Сатирикон-XXI (збірник)

Вона поглинае, поглинае тебе, похлинаючись, затягаючи в той липкий, темний, теплий, вузький простiр, з якого ти колись прийшов у цей великий, широкий i незатишний свiт, ритмiчно коливаеться на тобi, потрохи нарощуючи швидкiсть цих коливань, iхнi оберти – бо ви таки обертаетесь у просторi якимсь незрозумiлим чином, чи то вiн обертаеться навколо вас: стiни, вiкна, пiдлога, стеля, яка iще недавно пульсувала, тепер летить навколо вас, мiняючись мiсцем з пiдлогою! Та водночас ти вже нарештi кудись вiдпливаеш, той напiвсонний стан, у якому ти перебував кiлька останнiх годин, переходить в остаточний вiдрубон, ти лише вiдкидаеш голову й робиш глибокий видих, i встигаеш помiтити у свiтлому прямокутнику вiдкритих дверей двi нечiтко означенi квадратноплечi постатi без облич, бо в контражурi…

Дiвчина з розпущеним волоссям, яка встала з сусiднього металевого столу, нахилилась над тобою i зi словами «хороший мальчiк» мiцно-мiцно, холодно-пекуче поцiлувала тебе у вуста.

* * *

Ти повiльно прокидаешся, важко, наче з тяжкого бодуна, точнiсiнько, як сьогоднi вранцi, там, далеко, по той бiк Стiни.

Ривком пiдводиш голову з чогось такого незручного, твердого, чому й назви нема. Взагалi-то воно мало б називатися стiною, «стiною» з малоi лiтери, внутрiшньою стiною одного з примiщень лiксанупру, бiля якоi ти зараз напiвсидиш на бiлому тапчанi, вкритому целофаном i приблизно бiлим простирадлом. Ти цiлком голий, тiльки дiрявий халат без гудзикiв обвивае твоi чересла, а твiй одяг – вельветки, пом’ятi й закривавленi сорочка та джинсiвка, шкарпетки i взуття – все це валяеться поряд, на тапчанi й частково пiд ногами на пiдлозi.

– Ну все, Шлойма Васильович, врем’я вийшло, одiвайтесь потроху. Все прiятне, шо для вас було запланiровано, вже закончилось. Тепер начинаеться серйозна робота, – лунае десь над головою глухий, неначе з-за стiни, монотонний голос Самчука.

Руки не слухались. Натягнувши вельветки до колiн i сорочку на плечi, Шлойма спинився перепочити. Розслабленi пальцi не одразу пригадали мистецтво застiбання гудзикiв.

Дiя уколу нарештi вже минула, i в головi тепер гуло, брова болiла, а лiве око знову починало запливати. Самчук на мить опустився на протилежний край тапчана, недовго подивився на потерпiлого письменника Ецiрвана байдужим спокiйним поглядом. Потiм повернувся до дверей. Звiдти долинуло:

– Я думаю, вiн уже соображае… Давай, читай. Шлойма з натугою пiдвiв голову, водночас вiдкачуючи рукава сорочки неслухняними пальцями.