Сатирикон-XXI (збірник)

Микола Музичук на чолi загону «яструбкiв», до якого записались усi демобiлiзованi воiни й декiлька пiдлiткiв, таки вступае в герць з оунiвськими недолюдками. У цьому страшному, кривавому поединку Миколу смертельно ранять, i вже привезений товаришами додому, вiн встигае, вiдсторонивши ридаючу Галю, яка припадала йому до прострелених грудей, сказати синовi Васильковi слова свого заповiту: «Живи чесно, Васю. Вчися. Трудися для людей…» За цими словами його очi затуманились, а з грудей вирвався передсмертний схлип.

До шкiльних програм твори Степаниди Добромолець не входили, але вже на факультетi украiнськоi фiлологii педiнституту вони вивчалися, i штудiювалися ретельно, навiть проходили окремим бiлетом на iспитах з укррадлiтератури. Сам Шлойма на другому курсi писав курсову роботу з теми «Художнi особливостi зображення характерiв полiських селян у романi-трилогii Степаниди Добромолець». Саме звiдтодi вiн так гарно й закарбував у собi перебiг подiй всiх трьох романiв.

Молода, свiжа, тренована пам’ять не опиралась, вбираючи в себе, мов губка, всi цi колiзii та перипетii. Через це в майбутньому Шлойма часом не мiг пригадати деталей з короткоi новелки Борхеса чи невеликоi повiстi Грабала, прочитаних набагато пiзнiше, але сюжети всiх трьох романiв Степаниди Добромолець засiли в ньому назавжди.

Дверi палати номер 22 рипнули, i з-за них з’явився Самчук. Вся його службова зовнiшнiсть, з обличчям включно, променилась непiдробною турботою, повагою й шанобливiстю.

– Значить так, Шлойма Васильович. Вона зараз приготовиться, i ви зайдете. Ми з Миколою Івановичем вас тут пiдождем. Це другий етаж, вiкна там в палатi зарешоченi, так шо даже й не думайте, другого вихода, як у цi дверi, у вас нема. Пробудете, скiльки потребуеться, тiльки так, шоб не дуже утомлять старушку. І не нервiровать. Соглашайтеся з усим, шо вона вам скаже, про шо не попросить. Вона лежить, не встае, так шо ви коло неi сядьте, на близькому расстоянii, шоб вона вас харашо чула й бачила.

Все, давайте, заходьте. Помнiть, ми тут, рядом, за дверима.

Шлойма потягнув на себе дверi й увiйшов у напiвтемний зашторений простiр палати. Примiщення було вузьким i довгим. Якась квiтка – чи й не фiкус – похилилась у горщику на застеленiй газетою табуретцi бiля стiни, видiляючи кисень згiдно зi своiм рослинним призначенням.