Сатирикон-XXI (збірник)

А далi, бiля вiкна, у глибинi палати, на високому ортопедичному лiжку лежала, виклавши руки поверх товстоi пуховоi ковдри й пiдвiвши йому назустрiч розкошлану голову, сама помираюча й вiчно жива Украiнська Радянська Лiтература. Повiльними, обережними кроками, майже навпомацки у штучному сутiнку палати Шлойма пiдiйшов до узголiв’я лiжка.

* * *

Це була величезна жiнка, вагою, без сумнiву, далеко понад центнер. «Нiколи не думав, що вона така велика… – майнуло у Шлойми в головi. – Але ж i бачив я ii всього кiлька разiв у життi, й тiльки з вiдстанi.

Та i рокiв звiдтодi минуло щонайменше тридцять». Туша в лiжку правильною куполоподiбною горою здiймалась пiд ковдрою, ногами до заштореного вiкна. Лiжко тоненько й жалiбно поскрипувало, коли вона ворушилася. Сиве жорстке волосся на головi Степаниди Добромолець ще зберiгало слiди завивки, карi очi з-пiд сивуватих брiв дивилися серйозно, тверезо й цiлком осмислено.

Шлойма нерiшуче спинився бiля самого лiжка, шукаючи очима, де б тут можна було присiсти.

– Сiдайте ось тут. Петре, дай стiльця людинi, – промовила письменниця неголосно, але твердо й розбiрливо. І тiльки зараз Шлойма помiтив, що в палатi е iще хтось. В ногах лiжка, скулившись i злившись зi шторами, сидiв i неначе куняв невисокий, проте широкоплечий чоловiчок з борiдкою на вилицюватому обличчi психiатра-невропатолога. Почувши зверненi до нього слова староi письменницi, чоловiк метушливо пiдхопився й, витягнувши з-пiд лiжка бiле судно, в якому щось плюскотiло, перехопив його шийкою вперед i прожогом вилетiв за дверi палати.

– Ось, тепер ми самi. – Степанида Добромолець, стиха крекнувши, повернулась на лiвий бiк, обличчям до Шлойми, вiд чого лiжко протяжно верескнуло. – Тепер можемо спокiйно поговорити. Як ви доiхали? Яка там у вас погода?

– Дякую, нормально. – Фраза вискочила зi Шлойми без жодного осмислення, як стандартна вiдповiдь на стандартне запитання.

 – Погода… як зазвичай погода у вереснi.

– Ви iхали сюди автобусом чи потягом? – наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумiлим.

– Я приiхав автом. Автомобiлем, Степанидо Порфирiвно. – Шлойма пiдiйшов ще на крок ближче й, не питаючи дозволу, легенько опустився на лiжко в ногах у письменницi, саме на те мiсце, де нещодавно сидiв чоловiк, називаний Петром, який щось довго не нiс обiцяного стiльця.