Сатирикон-XXI (збірник)

– Автомобiлем… Ви маете свiй автомобiль? У вас там письменник може дозволити собi мати власний автомобiль… – У голосi староi письменницi бринiв чи то смуток, чи то погано прихована заздрiсть.

Шлойма вирiшив обережно прояснити все до кiнця. Степанида Добромолець пiдтяглась за бильце лiжка i пiдбила сама собi подушку пiд головою, щоб краще бачити спiврозмовника.

– Нi, це не мое авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.

– У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цiкаво…

– Можна… як усяку iншу рiч.

 – Розмова котилась якимсь незрозумiлим, непередбачуваним руслом, але направляти ii Шлоймi не хотiлося.

– Отож-бо й воно – як усяку рiч! У вас там i людина стае рiччю! І людину можна взяти напрокат! А особливо – жiнку! Жiнка у вас стае предметом торгу! Вона змушена продавати свое тiло, потоптувати власну гiднiсть, жiночу честь! – Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала цi фрази кудись вгору, у стелю чи в зашторене вiкно, так що Шлойма навiть подумав про можливу наявнiсть якихось прослуховуючих пристроiв у палатi номер 22.

Вiн не мав що вiдповiсти на гнiвнi iнвективи староi письменницi, та вони начебто й не дуже стосувались його особисто. Принаймнi якоiсь своеi власноi вини за пригноблене становище жiнок у свiтi вiн не почував. До жiнок вiн ставився з помiрною приязню та симпатiею, зрештою й вони вiдповiдали тим самим.

Та за мить напад лютi в Степаниди Порфирiвни минувся так само раптово, як i накотився. Вона iще кiлька разiв гойднулась у лiжку i втихла, нiби коротка лiтня буря на пiку власноi активностi.

Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-вiдповiдей:

– А скажiть менi, молодий чоловiче… Там у вас начебто був колись, за часiв моеi молодостi… якийсь молодий перспективний прозаiк. Прiзвище його… прiзвище на «а» закiнчувалося. Причина… Плачина… Дiброва… Мерега… Якесь таке прiзвище. То я хотiла б у вас поцiкавитись – вiн живий iще? Нiчого з ним не трапилося? Що вiн пише тепер?

«Нiчого не зрозумiв.

Де це – „там у вас“? І коли були часи ii молодостi? Чому я мушу про це пам’ятати? Та й прiзвище таке нiчогiсiнько менi не каже – Кручина, Дрючина…» – Усi цi думки безпорадно пролетiли в головi у Шлойми, i вiн, аби хоч щось вiдповiсти, пробурмотiв пiсля паузи:

– Вiн… вiн працюе. Пише, видаеться. Критика його хвалить. – Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотiлося, згiдно з вказiвками Самчука, який чекав за порогом.