Сатирикон-XXI (збірник)

Хочу, дуже хочу, щоб вiн дiйшов до людей, для яких я його сотворила!

Шлойма прийняв папку до рук – вона тягла не менше як на пiвтора кiло, а то й на всi два. Неначе всерединi був не папiр, а якась значно важча речовина. Та вiдкривати папку просто при авторцi було незручно. Хоча й цiкавiсть вже точила його – що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирiвна? Чи не е цей твiр продовженням трилогii «Шлях до волi»? Бо жодних iнших творiв, окрiм трилогii, стара письменниця нiколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало iй на користь, бо дозволяло критикам порiвнювати ii з класиком росiйськоi прози Михайлом Шолоховим.

– Я закiнчувала його вже тут, у лiкарнi… – Письменниця невiдривно, не клiпаючи дивилась на папку в руках у Шлойми. – Писала навiть не в шухляду, а сюди, в лiжко. Творила буквально пiд себе… – останнi слова вона вимовила з гiднiстю й гордiстю.

Шлойма мовчав, надалi боячись ляпнути якусь недоречнiсть.

– Іще я хотiла б вам сказати… – Пiсля свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знiтилась, тон ii мови став нерiшучим, у голосi забринiли нотки чи то сумнiву, чи прохання: – Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар… – Стара письменниця замовкла i втупилась уже дещо осклiлим поглядом Шлоймi в перенiсся.

Вiн мовчав, не знаючи, що вiдповiсти, не розумiючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець далi незадоволено, але вже не так нерiшуче (трепетний тон в голосi щез) продовжила свою думку:

– Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар – а я не сумнiваюсь, що мiй твiр, коли його видати, безперечно користуватиметься популярнiстю й збере неабиякi тиражi, – я хотiла б, аби всю суму гонорару ви… – вона зробила чiткий i виразний наголос на останньому займенниковi, – пiсля вiдрахування собi належних комiсiйних… ну, я гадаю, десять вiдсоткiв вас повинно цiлком влаштувати? – в голосi письменницi знову забринiв прохальний сумнiв, – …бо вже бiльше п’ятнадцяти, ну нехай двадцяти вiдсоткiв я вам запропонувати аж нiяк не можу… Шлойма й далi зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова, й все одно нiчого не розумiючи в ii сутi й кiнцевiй метi.

Лiжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усiм своiм великим тiлом пiд ковдрою, вмощуючися зручнiше. Шлоймине мовчання ii також нервувало, але вона з усiеi сили намагалась цього не показувати.