Сатирикон-XXI (збірник)

Навiть дверi не рипнули, i крокiв чути не було», – встиг подумати Шлойма, доки Петро короткими оцупкуватими пальцями не потягнув його до себе за гудзика на джинсiвцi:

– Давайте вiдiйдемо… Треба поговорити…

Судна в руках у Петра вже не було, але не було й обiцяного стiльця, й вiд рук у нього пахло суничним милом. Шлойма вiдiйшов з ним вiд лiжка, всього на кiлька крокiв у бiк дверей, iще встигнувши озирнутись на стару письменницю, яка хоч iще ворушила губами, нечутно промовляючи якiсь слова йому навздогiн, та вже поволi закотила очi пiд лоба й одноманiтно, ритмiчно захропла, простягаючись горiлиць на подушцi, що повiльно осiдала, i випростуючи ноги пiд ковдрою.

– Розумiете… – Петро Степанидович говорив схвильованим басовитим пошептом. – Розумiете… для матерi… не так для матерi, як для мене це единий шанс вирватися звiдси. Повiдомлю вам по секрету – я науковець. І моi напрацювання… моi дослiдження в галузi порiвняльноi психiатрii, якщо я зможу виiхати звiдси, безперечно зацiкавлять моiх колег, фахiвцiв у захiдному свiтi… Але для цього… для цього я мушу виiхати безперешкодно, як син знаноi письменницi, щоб менi дали вивезти весь мiй архiв, десятки папок з дослiдженнями… Сподiваюсь, ви нам допоможете… Мати покладала такi великi… величезнi надii на цю зустрiч з вами…

Петро Степанидович натужно дихав, вiдпрацьоване повiтря з глибин його бороди виривалось затхлим i несвiжим, очi свiтились неприхованим хвилюванням.

Шлойма пригадав невiдь-коли прочитану в якiйсь книжцi думку, що лiкарi-психiатри потрохи набираються хворобливого стану вiд своiх пацiентiв. Не без зусилля вiдiрвавши сильну руку Петра Степанидовича вiд свого гудзика, вiн про всяк випадок вiдступив на крок i з цiеi дистанцii вiдказав у широке бородате обличчя з усiею можливою серйознiстю:

– Я спробую зробити все, що в моiх силах… Обличчя Петра Степанидовича зрадiло просяяло, з-пiд бороди навiть вистромилась несвiжа, сiрувата усмiшка:

– Ой, я дякую, дякую вам наперед! – Вiн раптом посерйознiшав, неначе пригадавши щось.

 – А про форму оплати, я сподiваюсь, мати з вами не забула домовитися?..

Шлойма, мiцнiше притиснувши до грудей зелену папку, перевiв на неi погляд i пiдморгнув, показуючи, що все о’кей, все залагоджено. Петро Степанидович хотiв було знову вхопити його за гудзика, та в останню мить, вже пiднiсши руку, стримав себе i взяв Ецiрвана пiд лiкоть.