Загальний аналіз (збірник)

Уже давно час було подбати про якийсь надiйнiший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великоi надii не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, вiн умiв майстерно, проте у справах практичних був цiлковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собi якесь подання на бланку Спiлки письменникiв i йти в обласну архiтектуру, де крiзь зуби спiлкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчоi особистостi в нас так просто не доб’ешся: це вам не футболiст, якому квартиру дають за пiвроку, хоч команда обласного центру все одно займае стабiльне чотирнадцяте мiсце в другiй лiзi чемпiонату Украiни…

Та ось i гаражi залишилися позаду, приватна забудова швидко змiнилася багатоповерхiвками, i сiрiсть передмiсть перейшла в сiрiсть Святошина.

Електричка спинилась бiля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його черевi перебував наш герой. Добре, що бодай тиск iз усiх бокiв послабшав i вже можна було розтиснути пальцi на спинцi сидiння, бо лiва долоня аж занiмiла. Правицю теж витяг iз кишенi: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повiльно, нiби неохоче, залишали вагон. Дiйшовши слiдом за ними до тамбура, письменник зрозумiв причину цiеi затримки: двi жiнки у вовняних хустках i куфайках вивантажували з вагона великi картоннi коробки. Протискаючись мiж ними боком, Федiр Іванович крадькома поглянув, i крiзь шпарини в нещiльно стулених накривках помiтив у глибинi коробок синi голiвки пролiскiв.

– І вам не соромно? Цi квiти внесенi до Червоноi книги! – Вигукнув письменник, уже ступивши на перон.

– Шо? Купить хочете? – одна з жiнок повернула до нього червонощоке обличчя в хустцi. – Галю! Оно чоловiк купить цвiточкiв хоче…

– Ми не продаем. Ідiть у переход, там купите… А ми тiко доставляем, – Дiловито пробубонiла ii подруга, в’яжучи двi картонки паском i завдаючи iх собi на плече. Третю вона взяла пiд вiльну пахву й попрямувала пероном у голову поiзда. За нею подалась i перша жiнка, теж балансуючи трьома великими коробками.

– Яка байдужiсть! яка нелюдська байдужiсть! Ви що, не розумiете – цими квiтами треба милуватися в лiсi! Ви ж нищите природу рiдного краю! – Федiр Іванович, отямившись, наздогнав жiнок, задрiботiв iз ними поруч i нарештi дав волю почуттям, що переповнювали його.

– Дядьку, ви як з утра випили, то iдiть собi… – спокiйно вiдрiзала галя, ставлячи своi коробки одна на одну бiля сходiв, що вели в пiдземний перехiд.