Загальний аналіз (збірник)

 – Ти родиш наконец, чого ти хочеш?

– Ой, токо не нада на мене кричать! – Лазар Мойсейович i собi пiдвищив голос. – Я вас только попросить хотел, штоб ви дньом, после парада, еслi предоставиться случай, напомнiли про етот вопрос председателю. Бо моi так i остались у той хрущовке. Похлопочете, товарiщ генерал?..

Генерал висмикнув свiй лiкоть з пальцiв Мойсейовича, рiзко повернувся на каблуках i, не вiдповiвши, швидко, наскiльки мiг, покрокував до новоприбулих мерцiв, котрi його чекали вiддалiк на алеi.

Вiдiйшовши крокiв на десять, вiн озирнувся на Лазаря, який понуро застиг, тримаючи зiгнутою в лiктi руку, що нею щойно тримав за рукав спiврозмовника. У поглядi генерала змiшалися жаль i зневага, а з напiврозтуленого порожнього рота долетiло коротке й глухе: «Ладно!.. Посмотрiм».

Марко з Яном устигли трохи отямитись i навiть крадькома ковтнули з пляшки, яку для цього доводилося перехиляти вже дуже високо. Марко знову сховав пляшку пiд пахву за куртку, i дуже вчасно, бо алеею до них наближалися пiдполковник Панкратов i майор Петрович, який уже стискав у правицi отриману вiд Яна п'ятiрку.

– Тут, за пару кварталов, есть вагончик круглосуточний… – Петрович майже потирав вiд радощiв руки. —

Там i затоваримся. Хоть мерзавчика якого-нiбудь, щоб вкус во рту напомнить. Правда, товарiщ падполковник?

Пiдполковник злегка кивнув, явно думаючи про щось свое. Потiм спинився, рiзко, аж Петрович, який iшов поряд, зашпортався й ледь не впав: – Што такое, товарiщ падполковнiк?

– Єсть у меня одно дельце… – Багатозначно промимрив собi пiд нiс Панкратов.

– Шо за дельце? Посредi ночi…

Пiдполковник повернув обличчя до Петровича та спiдлоба подивився на нього майже впритул.

– Тут, под городом, за речкою, моi танкiсти лежат. На краю болота четире екiпажа. В сорок третьем тут у нас бой бил основательний.

– Ага… – Протягнув Петрович, явно не маючи що сказати, а лише для пiдтримання дiалогу.

– Так вот я сiчас вийду с тобой, а потом побегу туда, за речку.

– Зачем? – Петрович таки придумав, як йому продовжувати розмову. Вiн вирiшив ставити запитання, якi самi собою витiкали зi сказаного.

– А затем! Онi ж тоже повилазiлi.

– І што?

– А то! – Пiдполковник починав потроху сердитися, набридливий спiврозмовник явно потрапляв своiми запитаннями не в тему. – Онi ж там не в парадках похоронени. Шлемофони обгорелие, у одного полголови снесло, у другого ног нету по коленi.