Загальний аналіз (збірник)

І саме вчасно – iз-пiд плити повiльно пiдвелася висока, ставна постать у мундирi з широкими лампасами й великими золотими зiрками на погонах.

– Товарiщ генерал! – Пiдскочив до нього танкiст, вiдстовбурчуючи догори неслухняну правицю. – Падполковнiк панкратов на торжественное построенiе прiбил первим!

– Вольно! – Промуркотiв генерал, i собi обтрiпуючи мундир. – Не спешите, падполковнiк. Хотя усердiе похвальное.

Обое вiйськових вийшли на центральну алею. Тепер було помiтно, що земля прилипла не тiльки до кителiв, але й до штанiв, гарних генералових, iз лампасами, i пiд-полковникових, вужчих, скромнiших.

Черевики в обох теж були добряче побрудженi, хоча не грязюкою, а курявою. Тож спершу генерал, а за ним i пiдполковник обережно потупали ногами, обтрушуючи пилюгу.

– Бачиш… Ти таки не помилився… – Прошепотiв Марко й пожадливо ковтнув iз пляшки. Ян простягнув руку, яка тремтiла, й, обливаючись, також зробив великий ковток.

А глухуватий скрегiт уже долинав iз рiзних бокiв, зблизька й здалеку.

То там, то там гупала об землю кам’яна плита, i чергова постать у мундирi, обтрiпуючись, зводилася з-пiд неi.

Мерцi пiдтягались до генерала й пiдполковника, рапортували про свое прибуття, а потiм продовжували обтрiпуватись, уже потроху шикуючись у якусь не вельми струнку шеренгу вздовж центральноi алеi. Ян iз Марком усе сидiли нерухомо на лавцi. Та на них i не дуже звертали увагу. Розмови, якi вели померлi мiж собою, переплiтались у широке й не до кiнця збагненне полотно:

– От харашо як вокруг!.

. Весна, все позеленело! Недаром весной победу здобули!

– Ти шо лi ii здобував? Да тобi ж у сорок п'ятом чотирнадцять лiт стукнуло, Іван Миронич! Ти ж военруком всю жизнь проработав у школi, пацанов учив протiвогаз одiвать!

– Ну i шо ж, i ето тоже нада! Готовив будущих защiтнiкiв. Чи ви щось iмеете протiв, Михаiл Петровiч? Ілi я вiноват, шо од вас молодший?

– О, диви, Семенiвна вилiзла! Ти ж наша подруга боевая, i мать, i сестра, i жена!

Помiж огорожами могилок пробиралася, накульгуючи, старенька бабця в довгiй чорнiй спiдницi й плюшевому жакетi, на якому трьома низками косо стримiли орденськi планки.

– А де ж самi награди твоi? Дiтям у наследство оставила?

Семенiвна зупинилася, сперлась на хвiртку бiля однiеi з могил i прошамкала у вiдповiдь:

– Да награди моi Вiтька, внук младший, iще в дев'яносто первом вивiз у ету Польшу, котору ми з вами, Петровичу, освобождалi, i там змiняв на часи електроннi, китайського проiзводства.