Жозеф Фуше

Цей холодний i нечутливий чоловiк, рахiвник i комбiнатор, за вдачею радше лис, а не тигр, i не потребуе парування кровi для збудження нервiв. Вiн шаленiе (навiть i не здригнувшись усерединi) на словах, у погрозах, проте насправдi нiколи не прагнув, запаморочившись владою, смертi задля втiхи вбивати. Інстинктом i розумом (а не з гуманностi) вiн шануе людське життя, якщо його власне в безпецi; аж тодi вiн замiряеться на життя й долю iнших людей, коли його життя чи прибутки пiд загрозою.

У цьому полягае одна з таемниць майже всiх революцiй i трагiчнiсть долi iхнiх вождiв: нiхто з них не любить кровi, проте всi вони змушенi проливати ii.

Демулен за письмовим столом, аж запiнившись, вимагав трибуналу для жирондистiв, та коли вже сидiв у залi й почув, що отих двадцять двох, яких вiн сам притяг до суду, приречено на смерть, то, затремтiвши й зблiднувши, наче мрець, скочив i у вiдчаi вибiг: нi, не хотiв вiн цього! Робесп’ер, що пiдписав тисячi декретiв про арешт, два роки тому на дорадчих зборах протестував проти смертноi кари, а вiйну таврував як злочин. Дантон, хоч i був засновником убивчого трибуналу, згодом, роз’ятривши душу вiдчаем, вигукнув отакi слова: «Краще вмерти на гiльйотинi, нiж посилати на гiльйотину». Навiть Марат, що в своiй газетi не криючись вимагав триста тисяч голiв, намагався врятувати кожну поодинцi, тiльки-но та опинялася пiд лезом. Усi вони, зображенi згодом кривавою звiриною, одержимими вбивцями, що п’янiли вiд трупного смороду, – всi вони десь на сподi душi, як Ленiн i вождi росiйськоi революцii, вiдчували огиду до кожноi страти; погрожуючи смертю, вони спершу хотiли цими погрозами тiльки приструнчити своiх полiтичних опонентiв, але, погодившись убивати теоретично, неодмiнно засiвали драконовi зуби вбивств. Провина французьких революцiонерiв полягае не в тому, що вони п’янiли вiд кровi, а в ужитку кривавих слiв: аби лиш запалити народ i довести собi самим власний радикалiзм, вони вхопилися за безум, вигадавши кровожерний жаргон i без упину марячи зрадниками та ешафотами. Та коли одержимий i сп’янiлий народ, запаморочений цими несвiтськими пiдбуреннями, справдi почав вимагати проголошених доконечними «енергiйних заходiв», вождям забракло мужностi заперечити: вони були змушенi гiльйотинувати, щоб за балачки про гiльйотину не покарали як за брехню. Їхнi дii неминуче мусили наздоганяти слова, почалися нелюдськi перегони, коли кожен боявся пасти заднiх у гонитвi за народними симпатiями.