Три долi

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то iй наче дуже стане досадно: тодi в неi i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiваеться холодноi; а як наш батько тут – вона дивиться жваво i наче ми усi iй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

– Е, – каже, було, наш старий: – е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, iй же богу моему, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неi дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiе та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, – та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнiм – приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiе…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадае (а вона часто любила його згадувати): «от чоловiк був!», – зiтхне важко, очi своi бистрi у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…»

– Дякуючи вам, сусiдонько! – озветься батько.

Вона так i спахне, i тугу забуде свою за небiжчиком.

– Менi дякуючи? – вхопиться за те слово: – за що менi?

А батько iй спокiйненько та хитрово:

– А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, – все отак заведуться ласкавими словами одно ‘дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, – угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи.

Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдае i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, – теж однолiтка з нами, – i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здаеться, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька.

Нiколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюеться, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихее лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна – бiжимо-летимо до неi, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом.