Три долi

Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, – от, скучиш, – так слiвце яке нашвидку перемовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

– А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

– Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

– Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милуе!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своiй дочцi не податлива, не схильчива.

Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше iй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’i.

– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неi не спiзниться, не забариться.

Отее було, як наша Катря де загостюе, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитае та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляемо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неi.

– Життя ж твое, Марусю! – порiкувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся iй:

– А що мое життя?

– Та як ти живеш – горюеш! Анi пiти тобi, анi погуляти, анi чого забажати! Гiрш ти коришся, нiж наймичка!

– Та се тобi так, Катре, а менi, дочцi…

– Говори! Хiба я тобi вiри пiйму, що ти з своеi охоти усе на вгоду iй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!

– Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я ii втiшу…

– З такою втiхою я б у домовину рада.

Ще дасть тебе замiж за якогось гайдамаку старого, – ось побачиш, коли не вiддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бiдна ж твоя головонька!

– Отсе, – смiеться Маруся, – ся Катря то заздалегiдь мене оплакуе!

Катря вже i сама смiеться.