Три долi

– А так, так, – каже, – знай же мене, щиру приятельку!

– Катре, – попитала я в неi, – а як тебе батько вiддасть за того, мовляла, гайдамаку?

– Хiба ж я пiду? Я зроду не пiду!

– А як батько присилуе?

– Мене? Мене присилуе? – покрикнула, почервонiла по саме волосся. – Я сама батькова дочка!

– Ну вже, ну! Годi тобi! Сама на себе лиха не закликай.

– Ви усi мене тим лихом страхаете, як вовком! Може, й е воно десь у лiсi, а може, й нема! Тепер в мене те стоiть за лихо пекуче, що менi слова промовити не вiльно при батьку: тiльки наменусь, усi моргають i кивають, що треба менi за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!

Ми того дуже боялися, розмови тii.

Вже як було мати спою Катрю вмовляе, як прохае:

– Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, – слухай покiрливо!

Катря матерi обiцяе вже, а скоро батько у чому iй на перешкодi стане – чи там у ярмарку не звелить купувати якоi одежини, чи воза не дасть поiхати куди – вже Катря просить назад своеi обiцянки.

«Я скажу татовi, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..» – i вже гонить по хатi, вже розчервонiлася, розгорiлася, вже в очах сльози… Мати, було, ii за руку з хати виведуть. Катря дуже матiр любила, – для матерi вже терпiла, ii слухаючи.

III

Вiддавала одна Булахова родичка дочку замiж. Молода з багатоi сiм’i була, i бучне весiлля справляли.

Ми собi на те весiлля прибираемося, тройко нас вкупцi з Марусею.

Ще коли почали до нас убiгать дiвчата, то одна, то друга – за те весiлля гомонiти: i кого дожидають там, i якого людей тамечки запрошено.

Молода у друге село вiддавалась, у Любчики, – од нашоi слободи те село недалечка – на годину мiсця ходи, – то звiдти, славили, усi будуть, а що вже дiвчата та парубки любчiвськi, то неодмiнно, – хiба б не дожив котрий, то з домовини не прийде. Отее ж було нашi дiвчата тiльки охають розказуючи та аж за голову беруться, що яке-то вже те весiлля буде пишне, та людне, та багате.

I пройшла ще чутка така мiж нами, що буде якийсь родич молодого, якийсь козак Чайченко, та такий вже хороший, та такий вже гарний – i не сказати, i не списати!

– А хто з вас його бачив? – пита дiвчат Катря.

– Олена Чугаiвна бачила, як iз церкви йшла, – аж зiтхае, як згадае. Да Маруся, здаеться, тож бачила? – говорять.

– Марусе! – крикне Катря, – ти бачила?.. А мовчить!.. Коли ж се ти його бачила?

– Як була з мамою у Любчиках на весiллi, – тодi бачила, – одмовила Маруся.