Три долi

– Ну, хороший же вiн справдi? Якi очi? Якi брови?

– Вiн чорнявий.

– Чи iз тобою розмовляв? Що говорив вiн тобi? Чи ввiчливий, чи вiн гордий?.. А до кого бiльш горнувся вiн?

– Годi-бо вам, дiвчата, годi! – говорить Маруся.

– Розкажи, розкажи, та розкажи усе! Оступили ii, схопили – не пускають.

– Що ж маю вам розказувати?

– Який вiн, – чи ввiчливий, говiркий?

– Вiн ввiчливий i не дуже говiркий.

– I трохи не гордий?

– Не знаю.

Да питання Марусi за питанням, та питають кожне по десяти раз, поки аж Маруся додому пiшла.

Не було дiвчатам вгаву: Чайченко – як на мислi, як на язицi; далi вже так стало, що тiльки й мови, що про його: та як на весiлля прийде, та як його побачать. Одна довiдалась, що в його е мати стара; друга плеще, що вiн хоче у Любчиках оселитись – хату собi там цiнуе; третя знов вилiта на вулицю, як горобець iз стрiхи: «Чайченка Яковом зовуть!»; четверта знов, прочула, що в його на руцi такий перстень, такий!.. Та жодна без повiстi не прийде.

– Дiвчаточка моi, голубочки! Глядiть лишень не перехвалiть його, – смiеться Катря дiвчатам: – славнi бубни за горами, а зблизька – шкуратянi!

– Ну, ось вже весiлля недалечке, – побачимо, – гудуть дiвчата: – вже довiдаемось дiйсне, вже побачимо його – який.

– Та дай же вам боже! А то вже вiн трохи й онавiснiв менi: тiльки й мови, що вiн, тiльки й думок!.. надокучило!

Дождались дiвчата: вiтають на дiвич-вечiр; вiтають на весiлля.

Ми убрались, вквiтчались, бiжимо смiючися, говорячи з Катрею.

Маруся чогось задумана. А ми, кажу, смiемось з Катрею, жартуемо. I про того ж таки Чайченка правили, що, може, такий вiн, що й поглядом дiвчат побивае.

– Та чому отсе Маруся нам не скаже нiчого? Скажи ж бо, Марусе! – говорить Катря, – а то наче для себе ховаеш…

– I справдi, чом таки не скажеш ладом, Марусе? – озвалась i я до неi.

– Та що я маю казати?

– Який вiн?

– Молодий, чорнявий…

– Отее i всього! – смiеться Катря. – Чи мало ж по свiту тих молодих i чорнявих! Як же його мiж ними впiзнати?.

. Як на те ж любчiвськi парубки усе чорнявi… Як його пiзнати? А може, в його на чолi – мiсяць, а на потилицi зорi сяють?

Ото ж людей на улицi i коло хати – нiде й голки встромити. Якось ми пробилися, увiйшли. Тут – нашi дiвчата, чужi дiвчата, вiтаемось, питаемось, – з молодою словце перемовили…

Заграли музики, посипали дiвчата у двiр. А у дворi парубкiв – стiною стоять! Да то самих незнакомих, чужих.