Король болю

І справдi, щойно коханцi, долаючи млiсть у тiлi, встигли одягнутися, як дверi знову затряслися. Цього разу значно дужче i, здавалось, трималися на мiсцi тiльки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозумiти, скiльки за ними нападникiв. Втiм, схоже, тих було аж надто багато. Вiн глянув на Софiю i з подивом зауважив, що вона цiлковито спокiйна, мовби от-от в цю кiмнату ввiрветься не зграя розгнiваних волоцюг, а натовп усмiхнених самаритян.

Вiн ухопив до рук стiльця i щосили жбурнув його у вiкно.

Шиба розлетiлася, i до кiмнати увiрвався скажений холодний вiтер.

– Нам доведеться тiкати, – промовив Христоф, – i, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

– Дрiбницi, – несподiвано з усмiшкою вiдповiла Софiя.

Чоловiк першим перелiз через пiдвiконня i пiдставив обличчя густому дужому вiтру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглоi до будинку конюшнi, а далi драбиною. Софiя, попри свою тендiтну зовнiшнiсть, виявилась надзвичайно сильною та вправною.

Мов гнучка кiшка, вона на рiвнi з Христофом подолала всi перешкоди i спустилася з ним донизу.

Чоловiк вiдчинив конюшню i кинувся до свого коня, що ввидiвши господаря, радiсно заiржав. Та вже наступноi митi тварина злякано нашорошила вуха, зачувши свист i ревiння вiтру знадвору. То ласкою, то силою Христофовi вдалося осiдлати його й вивести з конюшнi. Скочивши в сiдло, вiн подав руку Софii. Як виявилось, досить вчасно, бо тiеi ж митi за якихось десять крокiв вiд них з’явилися iхнi розлюченi переслiдувачi.

Втiм, опинившись на конi, вони побачили перед собою лише темно-сiру пелену, за якою не видно було анi дороги, анi навiть найближчих орiентирiв. Не лишалось нiчого iншого, як рушити навмання, проте кiнь, незважаючи навiть на гострi шпори, затупцював на мiсцi, не ступивши вперед анi кроку.

Христоф вже збирався зiскочити на землю i зустрiти переслiдувачiв шаблею, але попереду несподiвано з’явився ще один вершник.

В сутiнi виднiвся лише його силует i, попри несподiвану з’яву, нiчого б дивного у ньому не було, однак, попри скажений вiтер, жодна частина одягу незнайомця не трiпотiла й навiть не рухалась. Здавалось, просто з-пiд землi перед ними виросла бронзова статуя. Проте якоiсь митi вершник розвернувся i жестом запросив рушати слiдом. Вибору не було. Христоф ще раз пришпорив коня, i той цього разу слухняно виконав волю господаря.