Лемберг. Візит доктора Фройда

 – Я шеф-iнспектор полiцii Вiдня…

Пiсля цих слiв вiн чомусь замовк i вiдвiв погляд кудись у морську далечiнь. За цей час у головi комiсара промайнуло з десяток здогадiв, навiщо вiн здався вiденськiй полiцii, i жоден з них не вiщував йому нiчого доброго.

– Ми можемо поговорити де-небудь за склянкою гарячого пива, – несподiвано запропонував Штальман, – або чогось iншого, що подають у цих краях.

Вiстович кивнув у вiдповiдь i запропонував пiти у трактир неподалiк на набережнiй.

– Чудово, – зрадiв вiденець, – чесно кажучи, цей балтiйський вiтер пройняв мене до кiсток…

У трактирi було небагатолюдно, i двое чоловiкiв одразу вiдшукали пiдходящий вiддалений столик.

– Ви, мабуть, дещо здивованi, пане Вiстовичу, – першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. – Не думаю, що чекали когось на тому пляжi.

– Вчора я також вас там бачив, – зауважив комiсар.

– Так, я хотiв пiдiйти до вас.

– Що ж завадило?

– Непевнiсть. Неподалiк стояли ще якiсь люди. Сьогоднi ж ми там були самi.

– Остерiгаетесь стеження? – Вiстович вiдчув неприемний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власнi перестороги.

– Так, але якщо й слiдкують, то не за мною, а радше за вами, – сказав Штальман. – Бачте, тутешнi нiмецькi таемнi служби тiсно спiвпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5 - Служба австрiйськоi контррозвiдки.] ви – вiдома особа. Бачте, я дещо дiзнався про вас…

– Якого бiса вам вiд мене треба? – не витримав комiсар.

– Пане Вiстовичу, я не хотiв би починати…

– Питаю востанне – якого бiса ви хочете? – комiсар вiдчув, що нерви починають його пiдводити.

– Гаразд, я все поясню, – мовив чоловiк, – тiльки дозвольте по порядку…

Кельнерка принесла й поставила на стiл два кухлi з теплим портером. Вiстович не поспiшав пити, все ще пильно спостерiгаючи за спiврозмовником. Той, однак, не витримав i, пiднiсши свiй кухоль до рота, поспiхом зробив перший блаженний ковток. Пiсля цього видихнув зi словами «Mir war so kalt, schei?e»[6 - Як я змерз, курва (нiм.

– Сподiваюсь, ви зрозумiете мене, пане Вiстовичу, – продовжив Штальман, дiстаючи з кишенi портсигар i сiрники, – чи принаймнi спробуете… Я неспроста дiзнавався про вас. І не просто так iхав за вами з Вiдня аж сюди… Трохи бiльше, нiж два тижнi тому, було вбито мою едину доньку…

Штальман закурив, затягуючись так само глибоко i жадiбно, як перед тим пив портер.