Лемберг. Візит доктора Фройда

В цей час за спиною почувся розпачливий хриплуватий крик:

– З дороги, дурню! Стережись!

Тiльки тепер Нiманд зрозумiв, що стоiть просто посеред вулицi. Озирнувшись, вiн побачив, як по слизькiй дорозi прямiсiнько на нього летять велетенськi сани, запряженi четвiркою коней, а вiзник вiдчайдушно тягне на себе повiддя, намагаючись зупинитись. Втiм, марно… Якуб зрозумiв, що не встигне зiйти з мiсця, i просто заплющив очi.

Раптом хтось грубо вхопив його за плечi i з силою жбурнув на узбiччя. Вдруге за сьогоднi йому випала можливiсть побачити над собою власнi черевики.

Сани прогуркотiли поруч, всього за кiлька цалiв[4 - Цаль (нiм. Zoll) – мiра довжини, що становить 2,4 см.] вiд нього.

– Щоб ти здох, сучий сину! – загорланив на прощання вiзник, i екiпаж зник за рогом.

– Що ви в дiдька робите? – почулося збоку.

Чоловiк у застебнутому наглухо пальтi лежав поруч i з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятiвник.

– Хай вам грець! – промовив вiн, встаючи з землi. – Якщо хочете накласти на себе руки, то робiть це деiнде, а не прямiсiнько бiля мого дому.

Коли обидва пiдвелися, чоловiк роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулицi, безнадiйно розтоптаний кiнськими копитами та полозами саней. Власник цiеi речi тихо вилаявся i махнув рукою.

– Дiдько з ним, – додав вiн.

Якуб пiдняв iз землi свого капелюха й простягнув його рятiвниковi.

– Ви що, жартуете? – зареготав раптом той. – Та в мене iх до бiсовоi матерi.

Нiманд, вiдчуваючи всю дурнуватiсть цiеi ситуацii, густо почервонiв.

Його зацiпенiння минуло, але вiн усе ще не мiг промовити анi слова.

Чоловiк поруч тим часом сягнув до кишенi пальта i добув звiдти срiбний портсигар.

– Ви палите? – запитав вiн Якуба.

Той кивнув.

– Пригощайтесь…

Дiставши по цигарцi, чоловiки полегшено закурили.

– Тут якесь прокляте мiсце, – промовив незнайомець Нiманду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понiвечений капелюх. – Вчора тут знайшли мертву дiвчину.

Десь там, де ви стоiте, добродiю…

Якуба несподiвано затрясло, мов у лихоманцi, причому так сильно, що цього не вдалося приховати вiд спiврозмовника.

– Вам зле? – стривожено запитав той. – Воно, звiсно, й не дивно…

Нiманд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.

– Ось що, добродiю, гадаю, нам слiд зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, – сказав чоловiк. – Тим бiльше що ми справдi стоiмо ледь не на порозi мого дому.