Лемберг. В’язниця душ

 – Пан шукае презента? Чи, може, щось для себе?

– Покажiть менi он ту книгу, – попросив комiсар, тицьнувши пальцем на полицю.

– О-о, пана цiкавить схiдна мудрiсть, – сказав продавець, стаючи, щоб дiстати ii, на стiлець. – Прошу… Конфуцiй у перекладi нiмецькою… Дуже коштовне видання…

Вiстович обережно взяв книгу i, розгорнувши, з насолодою заглибився у ii сторiнки.

– Скажiть, пане Шимоновичу, – мовив комiсар, не вiдриваючись вiд читання, – ви, напевно, знаете всiх своiх клiентiв?

– О, так, багатьох пам’ятаю, – обережно вiдповiв той.

– Звiсно, пам’ятаете. Ви ж не генделик на розi. До вас заходять не часто i не всi…

– Чому пан питае? – дещо ображено мовив власник крамницi.

– Мене цiкавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Їi звали Алоiза Вольфович, – пояснив комiсар.

Вiстович нарештi вiдiрвався вiд книжки i тепер не зводив погляду з Шимоновича.

– Нiколи про таку не чув.

– Дивно, вона мала вашу вiзитку.

– Багато хто мае мою вiзитку, прошу пана, але не обов’язково це мiй клiент.

– А ще вона купила у вас олiйку. Думаю, також нещодавно.

Шимонович замовк i так само уважно вгледiвся в обличчя гостя.

– А чому ви сказали «ii звали» i «вона мала мою вiзитку»? – запитав вiн пiсля паузи.

– Тому що вчора ii вбили, – холоднокровно вiдповiв комiсар.

– А, то пан з полiцii? – понуро перепитав торговець.

– Саме так, мiй друже. То що, згадали? Середнього зросту, бiлява. Надзвичайно гарна…

Шимонович заперечливо похитав головою.

– Гаразд, – Вiстович вiдчував, що порожнiй шлунок убивав рештки його терпiння, – тiльки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, i горе тодi твоiм фарфоровим слоникам.

Повернувшись, вiн вийшов з крамницi, добряче хряснувши дверима, вiд чого дзвоник угорi iстерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетiлось на друзки.

Угамувавши голод, Вiстович подумав, що, можливо, надто жорстко повiвся iз цим Шимоновичем. Урештi-решт, той i справдi мiг не пам’ятати Алоiзу, навiть якщо одного разу вона купила в нього олiйку.

Цiлком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обiд, вiн знову подався на Академiчну, де в кабiнетi застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотiв на друкарськiй машинцi, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попiльничка, з якоi звивався димок вiд недопалка.

– О, пане комiсар… – Самковський трохи пiдвiвся, побачивши шефа.

– Як там Тепфер? – запитав Вiстович.