Лемберг. В’язниця душ

– Алоiза була художницею, – сказав комiсар, – тож цiлком iмовiрно.

Тофiль раптом виразно глянув на годинник.

– Не смiемо бiльше затримувати пана професора, – першим скочив на ноги Фельнер, – завтра чекатимемо вас, як i домовились, о четвертiй на Академiчнiй.

Професор пiдтвердив свою готовнiсть зустрiтися завтра i допомогти полiцii чим тiльки зможе. Коли вiн прощався з полiцiянтами, на його обличчi з’явилась неприхована радiсть, як у людини, котра втiшена з того, що перестала нарештi марнувати свiй час.

Вiстович i Фельнер повернулися разом до мiста i, вийшовши з фiакра поряд з кав’ярнею Шнайдера, попрощалися.

Лiкар подався у бiк мiського Корзо, а комiсар вирушив до будинку полiцii.

У кабiнетi стояв той самий тютюновий сморiд, але Вiстович уже не хотiв вiдчиняти вiкно, оскiльки не збирався залишатися тут надовго. На його столi лежав рапорт Самковського. Про Алоiзу Вольфович ад’юнкт не дiзнався майже нiчого. Щодо Франца Тепфера, то вiн, як стверджував Самковський, будучи iнженером за фахом, у 1888 роцi допомагав з проектом накриття Полтви.

Саме тодi львiвська рiчка в межах мiста остаточно зникла пiд бетоном.

У дверi постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вiстовичу. Розгорнувши ii, комiсар прочитав: «Dziekuje za kwiaty. Czekam na Ciebie dzis wieczorem. Przyjdz, jesli chcesz… Bejla».[3 - Дякую за квiти. Чекаю на тебе сьогоднi ввечерi. Приходь, якщо хочеш. Бейла (пол.).]

Вiстович поклав записку в кишеню i вийшов за дверi. Далi комiсар неквапно спустився по сходах i, минувши чергового, вийшов на вулицю.

Пройшовши декiлька десяткiв метрiв, вiн зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повiльним кроком уздовж Академiчноi. Зрештою вiн опинився в кав’ярнi Шнайдера, де замовив собi горiлку i флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловiк потерпае вiд нудьги i хоч якось намагаеться вбити вiльний час, проте Вiстовича терзала нерiшучiсть. Вiн укотре згадував, як уранцi був готовий переконати Анну повернутись до нього.

Можливо, довелося б навiть вдертися в гримерку i прогнати звiдти всiх, хто заважав би iм залишитись наодинцi. Такi пориви траплялися в нього й ранiше, вiдколи Анна його залишила. Проте Вiстович кожного разу вiд них тiкав. І його найкращою втечею була Бейла…

Ця жiнка була зовсiм iнакшою, анiж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику i всiлякi мiстичнi дурницi. До того ж, Бейла була еврейкою, а панi Вiстович недолюблювала евреiв.