Лемберг. В’язниця душ

Менi також вiдомо, що вона зверталася з цiею проблемою до мага-цiлителя… Але чи обов’язково вбивця мусив би мати тi самi схильностi, що й вона?

– Якщо вбивця був ii коханцем, то так, – вiдповiв професор, – хоча йому достатньо було просто знати усi ритуали в подробицях. Як саме ii принизити? Коли ставати жорстоким? Одразу чи згодом?… Тут багато тонкощiв, пане Вiстовичу, i треба бути майстром цiеi справи.

– Отже вiн або сам збоченець, або постiйно перебувае в iхньому середовищi?

– Саме так.

– А якби ми показали вам нашого пiдозрюваного, чи змогли б ви вгадати в ньому такi схильностi? – запитав комiсар.

– Гадаю, я пiдiбрав би потрiбнi питання, щоб вивести його на чисту воду, – вiдповiв Тофiль, – але мусимо домовитись заздалегiдь. У мене дуже щiльний графiк. Хоча я завжди готовий допомогти полiцii.

Із цими словами вiн глянув на Фельнера, i той кивнув головою на пiдтвердження його слiв.

– Скажiмо, завтра о… – професор дiстав з кишенi записник i розгорнув його, – завтра о четвертiй вас влаштуе? Я пiдiйду на Академiчну.

– Цiлком, – вiдповiв комiсар.

Тофiль, здавалось, на цьому хотiв попрощатись, проте Вiстович запитав його знову:

– Пане професоре, але ж у Лемберзi була не одна така Алоiза Вольфович? Я маю на увазi, що люди з такими вподобаннями, як у неi, мусять якось знаходити одне одного?

– Безперечно, – погодився той, – вона справдi була така не одна. Примiром, у кожному пристойному борделi знайдуться одна-двi дiвицi, що вмiють заподiяти солодкого болю… Проте аристократи часто об’еднуються в закритi клуби, адже вiдвiдувати будинки розпусти небезпечно.

До речi, у Вiднi колись iснував таемний «Клуб лiкувальноi гiмнастики». Якось тамтешнiй полiцii стало вiдомо, що замiсть гiмнастичних вправ члени клубу шмагають один одного батогами, а потiм злягаються, мов звiрi. До справи залучили психiатрiв, серед яких був i я. Скажу, тодi менi вперше довелося зiткнутися з таким типом девiантноi поведiнки…

– А як щодо Львова? – запитав комiсар.

 – Тут вам траплялися такi клуби?

Професор зморщив чоло i вiдвiв погляд убiк. Якусь мить подумавши, вiн промовив:

– Родичi деяких знатних моiх пацiентiв розповiдають, що тi часто вiдвiдували кав’ярню «Рембрандт» неподалiк Стрийського парку. За iхнiми словами, там пiд виглядом мистецького товариства збирались любителi особливих насолод. Кав’ярню навiть зачиняли, аби iм нiхто не заважав… Можливо, там коли-небудь з’являлась жертва чи вбивця.