Лемберг. В’язниця душ

Вона мала два поверхи i пiвкруглу шпилясту вежу зi скрипучим флюгером. Можна було б вважати ii затишною, але з одного боку саду тягнулася залiзнична колiя, а з iншого – варто було тiльки перейти стару Сокiльницьку дорогу, починалася огорожа закладу для божевiльних.

Розплатившись, чоловiки вийшли з фiакра, i полiцiйний лiкар упевнено пiшов уперед. Пройшовши вузькою алеею помiж вологих кущiв, вони опинились перед вхiдними дверима, i Фельнер натиснув кнопку дзвiнка. За декiлька хвилин iм вiдчинила лiтня поважна панi зi зверхнiм поглядом i гострим аристократичним пiдборiддям.

– Ми до пана професора, – привiтавшись, пояснив лiкар, – вiн на нас чекае.

– Як про вас доповiсти? – зверхньо запитала панi, впускаючи iх у передпокiй.

– Нашi прiзвища Фельнер i Вiстович. Ми з полiцii.

– Он як? Що ж, прошу до вiтальнi. Зараз повiдомлю пана професора.

Вона вийшла, проте гостi не встигли розгледiти як слiд вiтальню. Зараз же з’явився сам Аркадiуш Тофiль. Це був високий чоловiк рокiв п’ятдесяти, худорлявий, з рiдкуватим волоссям на головi.

Тримався вiн рiвно, мовби зайвий раз пiдкреслюючи свiй зрiст, i привiтно усмiхався. За ним знову зайшла зверхня служниця i зупинилася в дверях.

– Вiтаю, панове, – мовив професор, подаючи кожному руку, – Ельжбето, ти запропонувала гостям випити?

– Нi, – буркнула та.

– То запропонуй.

Вiстович i Фельнер поспiшили вiдмовитись, проте господар знову втрутився:

– Принеси нам своеi трояндовоi настоянки, – сказав вiн, – я впевнений, нашi гостi ще такого не куштували.

Ельжбета зникла, а Вiстович подумав, що радо залив би в горлянку чогось значно мiцнiшого, анiж якусь бабську настоянку, хай навiть з троянд. Вiн глянув на Фельнера i прочитав у його поглядi те саме. Настоянка справдi була огидно солодкою, проте обидва заявили, що вона пречудова.

Мiж тим Тофiль посерйознiшав i перейшов до справи.

– Як посуваеться ваше слiдство, панове? – запитав вiн.

Вiстович змовчав, тому заговорив Фельнер:

– У комiсара е своi пiдозри, але я хотiв би запитати в пана професора одну деталь цього вбивства…

– Про слiди вiд ударiв батогом на тiлi жертви? – перебив його Тофiль.

 – Це очевидно, iй подобалось насилля над собою. Інакше вона просто не отримувала насолоди або навiть не вiдчувала збудження.

– Ми це розумiемо, пане професоре, – озвався Вiстович, – я навiть певен, що ця пристрасть довгий час була таемницею Алоiзи Вольфович, якоi вона прагнула позбутись, тому й подалася до Бадена.