Лемберг. В’язниця душ

Комiсар кивнув i в декiлькох словах розповiв йому про своi дослiдження у мiському архiвi i про здогади, якi виникли пiсля цього.

– Тобто вбивця не Тепфер? – перепитав Шехтель.

– Як на мене, нi, – сказав комiсар.

– Що ж, Вiстовичу, може, ви й правi, – уже спокiйнiше зазначив шеф, – зрештою, менi байдуже. Головне, щоб справу було розкрито… Я, здаеться, пригадую це вбивство 1880 року. Погано, але пригадую. Той Камiнський, якого звинуватили, виявився несповна розуму, i його спровадили в божевiльню. Але не знаю, чи вiн досi там…

Шеф приклав холодну склянку до чола, проте полегшення це йому не принесло.

– І того сучого сина Тепфера знайдiть, – додав вiн, знаком показавши, що розмову завершено i Вiстович може йти. – Де, курва, може вiденець заховатись у Львовi?…

Не вiдповiвши на останне запитання, комiсар вийшов з кабiнету. За кiлька хвилин вiн опинився на вулицi i з насолодою вдихнув прохолодне повiтря. У ротi пересохло, а обличчя палало вогнем, мовби в склодува, який щойно завершив змiну.

Як же вiн ненавидiв зараз того манiяка! Вiстович на мить уявив, як, упiймавши сучого сина, живцем здирае з нього шкуру, а потiм поволi надрiзае сухожилля. О, це було б насолодою!

Про те, що заприсягся бiльше не заходити до кав’ярнi Шнайдера, Вiстович згадав уже тодi, коли перед ним стояла чимала гальба пива i п’ятдесят грамiв горiлки «Baczewski». Але тепер йому було байдуже. Вiн закурив i дав собi час трохи заспокоiтись.

За пiвгодини комiсар вийшов з кав’ярнi i, сiвши у вiльний фiакр, вирушив ним до Стрийського парку.

Далi слiд було пройтися пiшки, i Вiстович подумки втiшився такiй можливостi. Вiд прогулянки помiж старезними деревами i випитого алкоголю ставало краще.

У кiнцi алеi завиднiлася сутулувата постать Самковського. Вiн чекав на Вiстовича, аби разом вони ще раз перевiрили книгу «Клубу любителiв мистецтва». Зустрiвшись, вони мовчки рушили до кав’ярнi «Рембрандт». По дорозi Самковський звернув увагу на руiни, що височiли на пагорбi.

– Невже тут був замок? – буркнув вiн.

– Не замок, Самковський, – вiдповiв комiсар, – колись тут було кладовище, але потiм його зруйнували. А з могильних плит, щоб тi не пропали даремно, архiтектори виклали цi живописнi руiни.

– Невже? – не повiрив ад’юнкт.

– Можемо пiднятись нагору, щоб пересвiдчитись, – запропонував Вiстович.

Той кивнув, i вони звернули з алеi.

Вгорi Самковський став ретельно придивлятися до плит.

– І справдi е написи, – сказав вiн, – ледь помiтнi, але е.