Лемберг. В’язниця душ

– Гаразд, – погодився комiсар, – найперше проведiть мене знову до тiеi комiрчини, де книга була минулого разу.

– Як скажете, пане Вiстовичу…

Господар повернувся i неквапно рушив маленьким коридором. Бiля потрiбних дверей зупинився i сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комiсара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкiт, як бувае завжди, коли витягують в’язку ключiв, але його чути не було… Чоловiк вже смикнув руку назад з кишенi, але досi без найменшого звуку.

Вiстович вiдчув, як очi його до болю вирячились, спостерiгаючи за тiею рукою, але ще ранiше вiн кинувся вперед i вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу iнтуiцiя його не пiдвела: в руцi той тримав невеликий револьвер.

– Ах ти, падлюко! – закричав комiсар, даючи, нарештi, свободу гнiву.

Все ще стискаючи його руку, Вiстович кiлька разiв навалився своiм могутнiм плечем на значно худiшого ресторатора, вдаряючи ним об стiну. Гримнуло два випадкових пострiли з револьвера, i господар кав’ярнi повалився додолу.

Комiсар ухопив його зброю i впiзнав трилiнiйний наган. Та перш нiж вiн розгледiв його як слiд, почувся ще один пострiл, i Вiстович вiдчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комiсар в одну мить навалився усiм тiлом на дверi комiрчини i вистрiлив з нагана в невидимого супротивника. Влучив вiн чи нi, було не важливим. Найголовнiше те, що дверi не витримали i провалились усередину комiрчини разом з його великим тiлом. Опинившись усерединi, Вiстович вiдклав наган убiк i дiстав з кишенi свiй перевiрений «Гассер».

Ноги пiдкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Вiн притулився до стiни й обережно визирнув з-за дверноi лутки. Хтось чекав цього i тiеi ж митi вистрiлив. Ледве встигнувши прибрати голову, комiсар визирнув знову i гримнув у вiдповiдь зi свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовнi.

Услiд за цим кiлька куль застрягли просто у Вiстовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже, тут росiяни! І iх, принаймi, двое. А якщо очуняе власник кав’ярнi, то буде трое. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комiсар. – Шукати манiяка, а знайти шпигунiв!..» Вiстович укотре витирав пiт з обличчя. Руки тряслися i ледве його слухались, у цю мить вони могли тiльки стрiляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стрiляли непогано.

Пiсля ще декiлькох пострiлiв запала тиша.