Лемберг. В’язниця душ

– Я хотiв би переговорити з портье, котрий знайшов сьогоднi загиблу, – сказав той, знову мимоволi зосереджуючись на ii принадах.

Дiвчина взяла до рук дзвоник i прикликала ним мiцного лисуватого чоловiка рокiв сорока з гачкуватим носом i якимось перелякано-настороженим поглядом.

– Яне, цей пан з полiцii, – звернулась вона до нього, – хоче в тебе дещо запитати.

Очi портье нервово забiгали, мовби його зараз же мали вiдправити на Баторiя.[2 - На вулицi Стефана Баторiя у Львовi до 1925 року знаходилась слiдча тюрма.

– Адам Вiстович, – представився комiсар якомога спокiйнiше, помiтивши його хвилювання, – чи мае пан хвильку часу?

– Авжеж, – нервово кивнув той, – але ж, пане Вiстовичу, мене вже допитували.

– Це не допит, Яне, – мовив комiсар, вiдводячи того вбiк, – i, заради Бога, не хвилюйтеся так. У вас поки що на те немае жодних причин.

– Поки що? Отже, ви вважаете, вони можуть з’явитись? – замiсть заспокоiтись портье занервував ще дужче.

– Я такого не сказав, – комiсар ледве стримався, щоб не засмiятись.

Той кивнув i напружився, мовби Вiстович збирався вдарити його по мармизi.

– О котрiй годинi вчора Алоiза Вольфович винайняла покоi?

– Приблизно о п’ятiй. Я в цей час починаю змiну, тож вона була першою, кого я проводив до номера…

– Чи ця жiнка була чимось стурбованою або, навпаки, мала добрий настрiй?

– Настрiй вона мала радше добрий… Менi здалося – навiть пiднесений.

– Чи говорила вона, що когось чекае?

– Стривайте… – портье напружив чоло i скривився, мовби це завдало йому пекучого болю, – вона запитала, чи вiльно кому-небудь пройти до ii покоiв… Але тiльки й того. Менi здаеться, вона просто цiкавилась…

– На дiдька львiв’янцi поселятися на нiч у готелi, – буркнув комiсар, – ясна рiч, вона мала тут призначену зустрiч. Тiльки, курва, з ким?…

– Того пановi не повiм…

– Що ви iй вiдповiли на те запитання?

– Що панну можуть навiдати, але для цього слiд записатися на рецепцii.

– І вiдвiдувачiв не було?

– Я вже сказав ранiше пановi ад’юнкту, що нi.

Вiстович зазирнув у список постояльцiв, який досi тiльки раз пробiг очима. Безумовно, убивця той, з ким Алоiза Вольфович мала тут зустрiч. Імовiрно, ii коханець…

– Прошу пана, я можу йти? – обережно запитав портье i, отримавши ствердну вiдповiдь, хутко вiдкланявся.