Справа «Про страчений одяг»

 – Вiзьмемо нашу аптеку… Комунальну, не приватну!.. Там таке дiло… Оборот наркотичних речовин. Тобто лiкувальних засобiв… З червоним рецептом. Якраз смак!.. Лiкарня виписуе, а вiн видае… І зберiгае, вiдповiдно. У сейфi… Тобi розповiдати, як тепер за цими препаратами полюють?.. І то не хворi, а… Наркомани!.. Люди поскаржились – бардак. І справдi, перевiрили – на сто тисяч розходження. Мiж виписаним i виданим… Впаяли завiдувачу… Стьопi Пiвтаблетки… тобто Степановi Паращуку, два роки умовно. І штраф… Так вiн ходить за мною й дулi показуе!.

.

– Його звiльнили з роботи?..

– Саботажники!.. Нi!.. – обурився, аж золотим зубом клацнув страж закону з бездоганною репутацiею. – Почалася тяганина… Виявляеться, лiкарня була винна грошi. І Стьопа видавав таблетки авансом… Чорт ногу зламае!..

– Аптекар вам порiзав френч?.. Помстився так?.. Безглуздо?..

– Не знаю… А що ти з мене хочеш?.. – скинувся, нiби мерин, якого втяв гедзь, чоловiк. – Ти питаеш – я вiдповiдаю!.. Шукаю претендентiв…

– Слабенькi якiсь вони у вас.

Претенденти. Не аргументованi, – розкритикував його пошуки причепливий провокатор з прокуратури. – Менi треба таких, щоб зразу стало ясно – в десятку!..

– З такими я й сам розберусь!.. – повторив Микола Іванович. – Ти менi знайди того, якого я не бачу!.. Який мiг запросто порiзати кiтель i позбавити мене сну!..

– Психопати на те й розраховують!.. Вивести з рiвноваги… Викинути зi звичноi колii… Вибити опору з-пiд нiг… Змусити хвилюватися…

– Я цьому психу роги обламаю! – хряснув зопалу золотим зубом по чубуку полковник Ковтун.

 – Марудi, що не поважае форму!.. Суб’екту… нечесаному!..

– Ви думаете, що це чоловiк?.. Вам виклик кинув?.. – глянув на френч крiзь збiльшувальнi лiнзи Пiонтковський. – Може, хтось iз колег?.. Обдiлених кар’ерою?.. Чи покараних?..

– Тю!.. Ну не баба ж!.. – зиркнув на них, як нетямущих, ображений таким легковажним до нього ставленням Микола Іванович. – З начальником мiлiцii захотiла тягатись…

– Тут ворожка надвое ворожила, – взявся за старе уiдливий Нагорняк.

 – Бувають такi тiтки, яким усе мало й мало… Ненаситнi. І не тiльки в любовi… Там пазурi простягаються далеко далi!.. Самi ж не раз хвалились походеньками!.. Грандiозними… Молодецькими… Тепер настав час платити…

– Чого в компанii не скажеш, – сховав погляд у побатованому кiтелi старий гуляка. – Я уже й за своею косою… мерзну. Багато листя, до нього ще б – горiхiв. А горiхи то вже й не родять!..

– Не прибiдняйтеся!.. Двадцять один раз на турнiку!..