Справа «Про страчений одяг»

– Ой, хлоп’яго, не мороч менi голову… Нiхто нiчого не платить!.. Принаймнi дiзнаюся – роздеру. Історiя давня, з кагатним полем. Може, пам’ятаеш?..

– Бирка захотiв там будувати, – згадав одну з iсторiй, що потрясла Грушку, молодий слiдчий.

– А мiй зять – на своему: що за цукроварня без кагатного поля?.. Прибiг… Тату, поможiть!.. – розкривав потаемнi пружини мiсцевого бiзнесу начальник мiлiцii.

– А ви?..

– Що я?.. – перепитав, як само собою зрозумiле, полковник Ковтун. – Приволокли менi цього торгаша… Загарбливого.

Дохiдливо пояснив, хто музику замовляе, а хто танцюе… То на тому всi порухи… Руслановi померли.

– Тепер вiн що?.. Виходить, згадав?.. – недовiрливо сприйняв полковникову непевну версiю Артем. – Вирiшив познущатись?.. Над вашим кiтелем?.. А я прийду до нього й зразу в лоб ударю: це ти чистий мундир полковника Ковтуна ножицями пошматував?.. Уявляете?.. Його розкриту вiд подиву пащеку… Оцiнiть картину!..

– Не перебiльшуй!.. – скривився, немовби заболiв його золотий зуб, начальник мiлiцii.

 – Є багато iнших методiв дiзнатися, чия це робота…

– Найкращий метод – забрати заяву й забутись, – буркнув невдоволений слiдчий, якого нахраписто вiдривали на справу, що виiденого яйця не вартувала. – Мало кому в голову бамкнуло… Пожартували… Так i сну позбудетесь!..

– Точно!.. Уже!.. – порадував його занепокоений начальник мiлiцii. – Як наврочило!.. Сиджу на роботi… Очi заплющу, а перед ними – потятий кiтель… Вiджену… Починаю… баранiв своiх муштрувати… знову вiн… бiля хвiртки лежить…

– Це ви очi заплющуете, коли вiрменський потягуете?.

. Із сейфа?.. – зi знанням справи вколов нахаба з прокуратури, бо й сам не раз пригощався з того джерела.

– Мимо!.. Мимо!.. – радiсно помахав на нього пальцем старий служака. – Зранку нi краплини!.. Треба себе в тонусi тримати!.. Бо не знаеш, звiдки пiдступу чекати!.. Яка зараза тебе перечепить… Як на фронтi!.. Без флангiв!..

– Ой, у Грушцi фронт!.. От бачите!.. Може, цього хотiли досягти, щоб ви втратили спокiй.

Психiчна, так би мовити, атака, – порадував його першим висновком прокурорський психолог. – А ви й пiддалися!.. Є ще кандидатури на вашу нагороду?.. Перебирайте швидше!..

– Дак… За тридцять п’ять рокiв бездоганноi служби… всяка пошесть може причепитись, – високочолий погляд полковника з ажуровою вислугою ковзнув по слiдчому. – От, наприклад…

– Ну, наприклад?..

– Чекай, не пiдганяй!.. – замислено перебирав можливих неприятелiв Микола Іванович.