Справа «Про страчений одяг»

Ходити в нiй, не заслуживши!.. І грабувати!..

– Або порiзати й пiдкинути вам пiд хвiртку, – продовжив можливi дii винахiдливоi швалi Нагорняк.

– Або порiзати й пiдкинути менi пiд хвiртку, – погодився в унiсон полковник Ковтун.

– Здрастуйте! Станцiя «Вилiзай»!.. – пiдсумував беззмiстовнiсть iхнiх гучних перекорiв прокурор Пiонтковський. – Агiй на вас!.. З чим прийшли, з тим i приперлися… Хоч одну толкову версiю можете висунути?..

– Отже, давайте вважати так, – змирився з несподiваною справою Артем Нагорняк.

 – Інцидент з формою стосуеться звання й посади Миколи Івановича. Значить, проблема ховаеться у його роботi. Коханок, на прохання трудящих, вiдкидаемо… Хоч i шкода! Такий смачний шмат… Прямо по руках жир тече!.. Гаразд, гаразд, не ворушiться, товаришу полковник, бо загублю нитку червону… Хтось незадоволений роботою нашого незамiнного заявника познущався над його мундиром.

– Не моiм мундиром! – уточнив гiсть i вкотре постукав порожньою люлькою по столу. – Аналогiчним… Невiдомо де придбаним.

– Схожим… Такого ж типу… З тiеi ж системи… Кiтелем. Що це значить?..

– Що?.. – в один голос прохопились прокурор i начальник мiлiцii.

– З Миколою Івановичем спiлкуються невербальною мовою. Люди часто використовують не тiльки сло- ва, а й погляди, емоцii, жести, мiмiку, пози… Корчать рожi й дулi тичуть!.. Голий зад показують!.. Якщо все спростити… Незалежно вiд причин появи жести – це ознаки можливоi дii.

– Простiше, хлопче!.. Не загинай!.. – приземлив його нетерплячий полковник з пошматованим мундиром.

 – Іншими словами: ви десь… напаскудили… напустували… побешкетували… Зробили зарубку рукою, що здригнулась… Серйозно накосячили, – дохiдливо переклав йому зрозумiлою мовою молодий тлумач. – Вам поставили оцiнку – негативну. Вас попередили, що за помилку треба платити – або кар’ерою, або здоров’ям…

– Яка… харцизяка… Брудна шматина… Крива рожа… Мае на це право?!. – обурено скочив iз-за столу рослий начальник мiлiцii. – Рахунки менi виставляти?.. Погрожувати?..

– Мiлiцiя народна, тож i морда з народу, – заспокоiв його шал Нагорняк.

 – Що заслужили – те й маете…

– Притягни менi сюди!.. Цього грушкiвського осла!.. Нехай баньки пальцями видавлю!.. Щоб на все життя запам’ятав, з ким не можна зв’язуватись, – знавiснiло дихнув слiдчому в лице гiркою тютюновою хвилею розворушений полковник. – Притягни!.. Вiк буду в боргу!..

Наче воно йому, Артемовi Нагорняку, треба те полковникове боргування. Його монети мiднi не котируються.