Справа «Про страчений одяг»

Та й тi може вiдiбрати, бо передумав чи не з тiеi ноги сап’яновий туфель узув… Старий он побiг далi смалити люльку та порипувати залiзними дверцями сейфу – цяп-цяп у чарочку вiрменського коньяку, завезеного кмiтливими контрабандистами з Одеси – i трава не рости, а вiн мусить тямувати, розкручувати, вловлювати, звiдки вiтер дуе, кому твердий на стопу Ковтун згарячу на болючий мозоль наступив i не помiтив. Для нього це звичне дiло, хрустiти по людських кiстках i тупо гагакати, мовби весь свiт йому щось винен i мусить розступатися.

Прокурорський слiдчий той крок полковникiв не раз i на собi вiдчував: iм обом по дорозi тiльки до того пункту, поки не зачепиш начальницьку безрозмiрну честь, а далi вже й недруги заклятi, вiддавай назад мiдну дрiбноту. Нуль плювка не вартуе, готовi утовкти один одного молотом у залiзний тiк. Та нiчого не вдiеш – прокурор рвучким жестом показав, щоб забирав геть з-перед його здорових окулярiв понищений мундир та маршував услiд за Миколою Івановичем ловити його ворогiв. Аякже, розбiгся, нема що робити, обслуговувати витребеньки старого служаки, якому кiтель давно натер шию, i вiн вирiшив оновити вiдчуття: як то воно бути водночас i мисливцем, i здобиччю. Перетерпить i забудеться…

Та в коридорi Нагорняка чекав, переминався з ноги на ногу, освячений Ковтуном напарник – лейтенант Михайло Чорний. Почищена бензином чорна шкiряна куртка порипувала й наповнювала зазнайкувату прокуратуру з бронзовими свiтильниками неповторним букетом запахiв.

Опер уздрiв Нагорняка й зрадiло потягнув руку.

– Друзяко, я зранку пива не п’ю!.. – вiдкинув робочу пропозицiю Михайла, що традицiйно зiрвалась з його уст, молодий слiдчий.

– Значить, твоi дiла не такi поганi, – скривив чорного вуса засланий лейтенант. – А менi хоч кiло самогонки та й у петлю!.. З тим кiтелем… Сказав, що три днi менi строку!.. А потiм почне подяки виписувати…

– Чого його так цей кiтель заiв?.. – виставив поперед себе потятий френч Артем. – Бач, я теж попався, як дурний горобець!.

. І прокурор услiд ручкою помахав…

– Не знаю, чого заiв, але в нас уже всi голови попригинали. Тiшаться… Миколу Івановича всi люблять, аж у носi крутить!.. Ото зараз будуть кiстки перемивати!..

– А навiщо говорив?.. Мiг би язика прикусити!.. Поки не розберемось, – упiзнав нарваного полковника Ковтуна прокурорський фiзiономiст.

– Та вiн ще… З порога почав… налiво й направо… по батьковi всiх називати!.. – хмикнув лейтенант.