Справа «Про страчений одяг»

 – Без оглядки на морду лиця… Обiцяв до заду пришити погони…

– Може, це хтось iз ваших?.. Нагострив лижi на його мiсце?.. Хто там у нього в заступниках ходить?.. – припустив найлегший варiант мобiлiзований на дурне дiло Артем.

– У заступниках пiдполковник Лагоза. Нiякий дядько… Але в тому нема сенсу. Нас скоро порозганяють. Наберуть нових за конкурсом… І назвуть полiцiею. Навiщо комусь рiзати старий кiтель?.. І пiдкидати полковнику, в якого й так нема майбутнього? – аж стомився вiд довгоi тиради завжди мовчазний напарник.

– Так-так-так… Цiкаво, – протягнув слiдчий i мовив поза плечi: – Мар’яно, у тебе нема часом мiшка для смiття?..

Секретарка вмить зникла у дверях i десь звiдти, з приймальнi, гигикнула, неначе ii полоскотали за вухом: ото проказа, за всiм стежить, усе встигае помiтити й почути, вiдфiльтрувати й доповiсти Олексiевi.

– Подаруночок вiд Ковтуна?.. Нема куди сховати?.. А ти прив’яжи двi палицi навхрест i носи над собою!.. – порадила, не висовуючись, гарпiя.

– Я тебе щось спитав!.

– Є!.. Ось вiзьми!.. – вискочила на коридор вiдретушована й готова до подвигiв Мар’яна. – Для себе берегла… Бо в того… папери… плодяться, як мишi. Не встигаю збирати!..

Артем мовчки взяв целофан, увiпхав усередину потятий кiтель, скрутив i кинув Михайловi, мовляв, носи, твое, фiрмове, добро, а воно йому сто рокiв у базарний день не потрiбне.

– Пiшли, тут i так нема що ловити, мундир сам про себе багато не розкаже, – буркнув напарниковi й поскакав донизу мармуровими сходами.

– І куди ми з ним пiдемо? – розгублено потупцював за ним друг.

– Лiкувати… грижу полковниковi, – спинився бiля побитого часом «опеля» – пепелаца з гравiцапою, як вiн називав авто, прокурорський слiдчий. – Може, у вашiй реформi й увесь смисл?.. Старе порiзати й на смiття?.. Тепер ти, полковнику, нуль без палички!.. І форма твоя нуль. І влада твоя пройшла… І життя твое перекреслене… В пусту!..

– Так усе просто?.. – не дотягував до мiнорних глибин Ковтуновоi трагедii опер.

– А як не розсмокчеться?.. А як з ним щось станеться?.. – не дав заспокоiтись Нагорняк. – Волосся пiд носом будеш смикати!.. Щось вiн там говорив про персональних ворогiв!.. Руслан Бирка з базару, Степан Паращук з аптеки… Як думаеш, вони могли дiдовi мундира порiзати?.. На знак подяки?..

– Думати шкiдливо, – по-простому вiдповiв напарник. – Думалка зношуеться… Треба перевiрити, та й по всьому!..

– От тобi й перше завдання!..