Справа «Про страчений одяг»

Перевiр, щоб я не смикався!.. Сiдай, поiхали!.. – скомандував Артем.

Їхали недалеко – у кафе «На горбку», до Пашi. Щойно зранку вона нагодувала Артема, аж ремiнь почав тиснути – у Мушки культ iжi, вона за першоi ж нагоди тицяе тими стравами Нагорняковi перед ситими очима: iнша вередувала б, бо на роботi кухня, вдома плита, вiд тих кулiнарних запахiв голова паморочиться, нюх орiентири втрачае, багатьом жiнкам хочеться втекти та й збунтуватись, а Паша дiстала смак у чаклуваннi, наче у карусель вскочила – удень годуе, а вночi випивае, вимотуе, висмоктуе, вихлебтуе, висушуе всi чоловiчi хмiльнi сили, ключi й бездоннi керницi, лiтае з ним попiд хмари.

Такий у них удався тандем, i обом вiд того було добре…

– О!.. Давно не бачились!.. – вiйнула перед ними коротеньким халатиком зграбна Мушка. – Зголоднiли?..

– І не подумай!.. – зразу вiдмiв ii чарiвний наступ молодий чоловiк. – Скоро живiт розiпре…

– Мало б у неi… А не в тебе… Розперти, – скрипнув шкiрянкою Михайло й оскалився. – Дiло ж молоде!.

.

– Дай йому пива!.. Нехай замовкне!.. – аж пересмикнувся вiд того рипiння з кiтелем пiд пахвою слiдчий прокуратури. – А менi… Менi скажи… Чи знаеш ти якихось ворожок?.. У Грушцi?..

У Пашi вiд здивування родимка над верхньою губою перелетiла на щоку й там застигла: повiрити не могла, що ii чоловiк цiкавиться ворожками. Може, не розчула?..

– Кого я знаю?.. – перепитала.

– Ворожок… Знахарок… Чаклунок… Баб-шептух… Вiдьом!.. Чи як iх там ще називають!.. Щоб iх не знати!.

.

– Господи, прости!.. Навiщо тобi цi фурii?.. Хiба я чимось не догодила? – аж зайшлася вогнем молода дружина й на очi набiгла волога. – Дак мiг би прямо сказати!..

– Золотце!.. То не менi!.. Он йому!.. – показав на напарника роздосадуваний Артем. – Тримае пiд пахвою порiзаний одяг… Якась редиска пiдкинула!..

– Ага!.. – з полегшенням видихнуло золотце й родимка знову перелетiла понад пухку губу. – Так би й сказав!.. Котресь наворожило?..

– Наворожило, бодай би йому руки всохли!.

. – перекинув полковникову гризоту на лейтенанта Нагорняк. – Потяло кiтель… Постелило коло хвiртки… Тепер ми чухаемо потилицi: що б це значило?..

– Нiчого не мiняеться! – з притиском заохала молодиця й спiвчутливо озирнула Михайла. – Двадцять перший вiк… І не шукай далеко. Котрась коло тебе крутиться й лихим оком блимае… Невдоволена!..

– Ти думаеш, це жiнка?.. – iз сумнiвом перепитав Артем.

– А хто ж iще?.. – упевнено стояла на своему Мушка.