Три мушкетери

Та, помiтивши незнайомого, що, вийшов з нiшi в стiнi, мов статуя, що враз ожила, i почувши його кроки, якi все ближче лунали за нею, панi Бонасье злякано скрикнула i побiгла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жiнку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробiгла ще й третини вулицi, на яку завернула, як вiн ii наздогнав. Бiдолашна зовсiм знесилiла – не так вiд утоми, як вiд страху, – i коли д’Артаньян поклав руку iй на плече, вона впала навколiшки i здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нiчого не дiзнаетеся вiд мене!

Д’Артаньян пiдняв ii, обхопивши за талiю.

Та вiдчувши, як вона обвисла на його руцi, вiн зрозумiв, що вона ось-ось знепритомнiе, i поспiшив ii заспокоiти, запевняючи у своiх добрих намiрах. Цi слова не мали для панi Бонасье нiякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думцi найгiрше. Але голос, який промовляв iх, зробив свою справу. Молодiй жiнцi здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очi, вона глянула на людину, що так дуже перелякала ii, i, впiзнавши д’Артаньяна, радiсно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобi!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберiгати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жiнка, лукаво всмiхаючись. Їi вiд природи жартiвлива вдача швидко звiльнилася вiд страху, який охопив ii кiлька хвилин тому, бо всi ii побоювання розвiялись одразу, щойно вона впiзнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – вiдповiв д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашiй дорозi. Побачив, як якась жiнка стукае у вiкно до одного з моiх друзiв…

– Одного з ваших друзiв? – урвала його мову панi Бонасье.

– Саме так. Арамiс – один з моiх найближчих друзiв.

– Арамiс? Хто це?

– Облиште, панi! Чи не збираетеся ви запевнити мене в тому, що не знаете Арамiса?

– Я вперше чую це iм’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловiк?

– Нi.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.

– Цiлком правильно. Та ви самi добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жiнка.

– Так, ваша правда. Але ця жiнка, очевидно, одна з приятельок Арамiса?

– Цього я не знаю.

– Але ж вона живе в нього?

– Це мене не обходить.

– Та хто ж вона?

– О, ця таемниця – не моя.

– Панi, ви чарiвна, але водночас ви надзвичайно таемнича жiнка.