Три мушкетери

– Мовчiть, нещасний, мовчiть! – закричала молода жiнка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самi бачите, що вам усе ще загрожуе небезпека, якщо однiсiнького слова досить, щоб ви знову затремтiли вiд страху, i не приховуете: коли це слово дiйде до чийогось вуха, то ви загинете. Панi, – вигукнув д’Артаньян, схопивши ii за руку i спрямувавши на неi палкий погляд, – будьте ж розсудливi, довiртеся менi! Невже ви не прочитали в моiх очах, що мое серце сповнене прихильностi й вiдданостi вам?

– Я вiрю вам, – вiдповiла панi Бонасье.

 – Тому ви можете розпитувати мене про всi моi таемницi, i я вам не криючись про все розповiм, але я не маю права звiряти вам чужi таемницi.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам iх розкрию. Оскiльки цi таемницi можуть впливати на вашу долю, вони повиннi стати й моiми.

– Остерiгайтеся! – вигукнула молода жiнка, i в голосi ii пролунали металевi нотки, якi змусили д’Артаньяна мимоволi здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосуеться мене, – вже м’якше вела вона далi, – не намагайтеся допомогти менi у виконаннi того, що я мушу зробити сама.

Я прошу вас про це в iм’я того почуття, яке ви маете до мене, в iм’я послуги, яку ви менi зробили i якоi я нiколи в життi не забуду! Повiрте тому, що я вам кажу! Не думайте бiльше про мене, я бiльше не iсную для вас, нiби ви нiколи мене не бачили.

– Арамiс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого ii слова дiйняли до живого.

– Добродiю, ви вже вкотре вимовляете це iм’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цiеi людини.

– Ви не знаете людини, у вiконницю якоi ви стукали? Та годi вам, панi! Я не такий дурний, щоб повiрити в це.

– Признайтеся, що ви цю iсторiю самi придумали i вигадали цього Арамiса, щоб примусити мене говорити.

– Я нiчого не придумую, панi, я нiчого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняете, що в цьому будинку мешкае один з ваших друзiв?

– Я втрете повторюю вам: це будинок, де мешкае мiй друг, i звуть його – Арамiс.

– Усе це з’ясуеться з часом, – прошепотiла молода жiнка, – а поки що, добродiю, мовчiть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цiкавiсть, що пожалiли б мене, i таке щире кохання, що тiеi ж хвилини задовольнили б мою цiкавiсть! Не треба боятися тих, хто вас кохае.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жiнка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моему серцi так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався.