Три мушкетери

– Отже, ii викрали, – продовжував комiсар. – Ну, а чи вiдомо вам, хто саме ii викрав?

– Менi здаеться, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нiчого не стверджую. Я тiльки пiдозрюю.

– Кого ви пiдозрюете? Ну ж бо, вiдповiдайте щиро.

Пан Бонасье зовсiм розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо вiн заперечуватиме, можуть припустити, що йому вiдомо про таке, в чому не смiе навiть зiзнатися. А якщо вiн усе розповiсть, то у такий спосiб доведе свою добру волю. Тому вiн вирiшив говорити правду.

– Я пiдозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловiка, високого на зрiст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як менi здалося, вiн кiлька разiв стежив за нами, коли я, зустрiвши дружину бiля виходу з Лувру, проводив ii додому.

На обличчi комiсара з’явився вираз якоiсь стурбованостi.

– І як його iм’я? – спитав вiн.

– Його iм’я менi не вiдоме. Але якщо я коли-небудь зустрiну цього чоловiка, я вiдразу впiзнаю його, навiть серед тисячi iнших, запевняю вас.

Комiсар спохмурнiв.

– Ви кажете, що впiзнали б його серед тисячi iнших? – перепитав вiн.

– Тобто я хотiв сказати… – пробелькотiв Бонасье, помiтивши, що припустився помилки в розмовi з комiсаром. – Я хотiв сказати…

– Ви хотiли сказати, що впiзнали б його, – урвав його мову комiсар. – Гаразд. На сьогоднi досить. Необхiдно, перш нiж ми продовжимо нашу розмову, повiдомити декого про те, що ви знаете викрадача вашоi дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачi вигукнув Бонасье.

 – Навпаки, я сказав, що…

– Виведiть в’язня! – наказав комiсар, звертаючись до двох охоронцiв.

– Куди накажете його вiдвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якоi?

– Та до першоi-лiпшоi, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надiйнi, – мовив комiсар з такою байдужнiстю, вiд якоi в бiдолашного Бонасье похолонуло все вiд жаху.

«Ой лихо! – думав вiн. – Лихо на мою бiдну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають ii спiльником i покарають разом з нею.

Вона, мабуть, зiзналася, сказала, що про все менi розповiдала. Цi жiнки – такi слабкi створiння!.. До камери, до першоi-лiпшоi! Ну звiсно! Невдовзi ранок… А потiм – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься надi мною!»

Не звертаючи нiякiсiнькоi уваги на жалiбнi зойки пана Бонасье, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронцi пiдхопили арештанта пiд руки й потягли до камери. Тим часом комiсар похапцем писав якогось листа.