Три мушкетери

 – Мого, королiвського – найкращого! Мерщiй приведiть лiкаря, бо, побий мене грiм, мiй хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревiля всi, хто був у передпокоi, кинулися до його кабiнету, дверi якого вiн так i не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочi допомогти. Але всi iхнi зусилля були б марними, якби лiкаря не знайшли в самому будинку. Продершись крiзь юрбу, вiн схилився над Атосом, який досi був непритомний, i зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусiдньоi кiмнати, де йому не докучали б цей гамiр i метушня.

Пан де Тревiль сам вiдчинив дверi i пройшов уперед, показуючи шлях Портосовi та Арамiсовi, якi на руках винесли свого друга. Лiкар заквапився слiдом, i дверi за ним зачинилися.

А кабiнет пана Тревiля, ця святая святих, тiеi ж миттi перетворився на вiддiлення передпокою. Всi голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардiйцiв пiд три чорти.

За кiлька хвилин повернулися Портос та Арамiс. Бiля пораненого залишилися тiльки де Тревiль i лiкар.

Нарештi з’явився i пан де Тревiль.

Поранений прийшов до тями, i лiкар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоiти його друзiв, бо вiн знепритомнiв тiльки вiд великоi втрати кровi.

Потiм пан де Тревiль зробив знак усiм вийти, i лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудiенцiю, як справжнiй гасконець, попри все, що тiльки-но вiдбулося, стояв, не рухаючись з мiсця.

Коли всi вийшли i дверi зачинилися, де Тревiль обернувся до юнака. Останнi подii перервали нитку його думок. Вiн спитав у наполегливого прохача, чого йому треба вiд нього.

Д’Артаньян назвався, i пан де Тревiль вiдразу пригадав, що вiн так i не вислухав його.

– Пробачте, мiй любий земляче, – сказав вiн усмiхаючись, – я зовсiм забув про вас. Нiчого не вдiеш! Капiтан – це той самий батько сiмейства, тiльки на ньому лежить тягар набагато бiльшоi вiдповiдальностi, нiж на звичайному батьковi. Солдати – дорослi дiти, та оскiльки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…

Тут д’Артаньян не стримався вiд усмiшки.

Помiтивши ii, пан де Тревiль зрозумiв, що перед ним не якийсь там дурисвiт, i, змiнивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав вiн. – Що я можу зробити для його сина? Кажiть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своiм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – iдучи з Тарба до Парижа, я мав намiр в iм’я пам’ятi тiеi дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера.