Три мушкетери

– Справдi, ваша величносте, я розумiю ваш розпач: це велике горе. Але, як менi вiдомо, у вас лишилося ще чимало соколiв, яструбiв та iнших ловчих птахiв?

– І жодноi людини, що могла б iх навчити. Сокольничi вимирають, а цим мистецтвом полювання володiю тiльки я. Пiсля мене все буде скiнчено. Полюватимуть за допомогою капканiв, пасток i сiлець! О, коли б то я мав час пiдготувати гiдних учнiв… Але годi про це мрiяти! Пан кардинал тут як уродився, вiн не дае менi анi хвилини спокою, вiн постiйно менi торочить про Іспанiю, Австрiю, Англiю!.

Де Тревiль протягом усiеi розмови чекав цього моменту. Вiн давно знав короля, тому враз збагнув, що всi його скарги – то лише прелюдiя, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагаеться себе збадьорити. І тiльки тепер вiн скаже про те, про що й хотiв сказати.

– Чим же я, на свое лихо, викликав невдоволення вашоi величностi? – спитав де Тревiль, вдаючи на обличчi страшенний подив.

– Он як ви виконуете вашi обов’язки, добродiю! – провадив король, уникаючи прямоi вiдповiдi на слова де Тревiля. – Хiба для того я призначив вас капiтаном моiх мушкетерiв, щоб вони вбивали людей, пiднiмали на ноги цiлий квартал i збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потураннi! А втiм, – вiв далi король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводii, безперечно, вже у в’язницi, i ви прийшли доповiсти менi, що iх покарано по заслузi.

– Ваша величносте, – спокiйно вiдповiв де Тревiль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревiль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що трое ваших клятих мушкетерiв, Атос, Портос i Арамiс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скаженi, на цього бiдолашного Бернажу i не вiддухопелили його так, що вiн тепер, певно, вже однiею ногою в могилi? Чи, може, ви хочете розповiсти менi про те, що пiсля цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля i не мали намiру спалити його? Коли б це сталося пiд час вiйни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотiв, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом.

– І хто ж розповiв вашiй величностi цю неймовiрну iсторiю? – так само спокiйно спитав де Тревiль.