Три мушкетери

Бачу, що ви справдили моi сподiвання, i я вдячний вам за те, що у Францii е така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях i чув цi взаемнi комплiменти. – Тiльки скажiть йому, Тревiлю, коли вже вiн називае себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзiв, але вiн уникае мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, i побачив лише пiсля того, як послав по нього. Передайте йому це вiд мого iменi, бо е речi, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повiрте, ваша величносте, – я не маю на увазi пана де Тревiля, в жодному разi, – повiрте, що найбiльш вiдданi вам люди зовсiм не тi, кого ваша величнiсть бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревiлю? Де ж вашi мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести iх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, i, з вашого дозволу, Ля Шене велить iм пiднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятiй у мене зустрiч з однiею людиною… Можете йти, пане герцог, i неодмiнно бувайте при дворi… Заходьте, Тревiлю.

Герцог уклонився i попрямував до виходу. Тiеi митi, коли вiн одчиняв дверi, на верхнiй площадцi сходiв у супроводi Ля Шене з’явилися три мушкетери i д’Артаньян.

– Пiдходьте, смiливцi, пiдходьте, – сказав король.

Вклонившись, мушкетери пiдiйшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому бiс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два днi вивести з ладу сiмох гвардiйцiв кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далi, то через три тижнi його преосвященство буде змушений повнiстю замiнити склад своеi роти. А я буду змушений якнайсуворiше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сiмох за два днi – повторюю, це занадто, навiть бiльш нiж занадто.

– Саме тому, як ваша величнiсть може бачити, вони вкрай збентеженi, каються i просять iх вибачити.

– Вкрай збентеженi i каються? Гм… – недовiрливо сказав король. – Дивлячись на iхнi хитрющi фiзiономii, важко в це повiрити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Пiдiйдiть-но сюди, добродiю!

Д’Артаньян, зметикувавши, що цi слова звернутi до нього, з виглядом цiлковитого розпачу вийшов наперед.