Три мушкетери

– Ба! Ви казали менi про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревiль, справжнiсiнький хлопчисько! І це вiн завдав отого страхiтливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б вiн не врятував мене вiд рук Каюзака, я не мав би честi в цю хвилину висловити мою найпокiрнiшу повагу вашiй величностi.

– То вiн справжнiй демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грiм, як сказав би мiй покiйний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол i поламати чимало шпаг.

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревiль, – що золотих розсипiв у iхнiх горах поки що не знайдено, хоча Богу слiд було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони пiдтримали вашого покiйного батька в його боротьбi за престол.

– А це значить, що гасконцi й мене зробили королем, чи не так, Тревiлю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це менi до душi… Ля Шене, пiдiть i пошукайте в моiх кишенях – чи не знайдеться там сорок пiстолiв, i, якщо знайдуться, принесiть iх сюди.

Д’Артаньян розповiв про вчорашнi подii з усiма подробицями: як вiн не мiг заснути вiд радощiв, що побачить його величнiсть, i як прийшов до своiх друзiв за три години до аудiенцii, як вони разом вирiшили пограти в м’яча i як Бернажу почав з нього глузувати, помiтивши, що вiн боiться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, i як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був нi при чому, ледве не поплатився своiм будинком.

– Так! Саме так, як менi розповiв герцог, – пробурмотiв король. – Бiдолашний кардинал! Сiм чоловiк за два днi, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуете? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, i навiть з лишком. Ви мусите бути задоволенi.

– Якщо ваша величнiсть задоволенi, то задоволенi й ми, – сказав де Тревiль.

– Так, я задоволений, – вiдповiв король i, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав iх у долоню д’Артаньяновi. – І ось, – додав вiн, – доказ того, що я задоволений.

За тих часiв поняття про гордiсть не були ще в модi. Дворянин одержував грошi з рук короля i при цьому анiтрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвоi скромностi поклав одержанi ним сорок пiстолiв у кишеню i навiть гаряче подякував його величностi.