Три мушкетери

У вiкно вiн бачив усiх, хто приходив у будинок i потрапляв у мишоловку. Потiм, розiбравши паркет, так що вiд нижнього примiщення, де вiдбувалися допити, його вiддiляла лише тонка перегородка, власне стеля, вiн став свiдком усього, що вiдбувалося мiж обвинувачами та обвинувачуваними. У кiнцi допитiв затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:

– Чи не передавала вам панi Бонасье що-небудь для свого чоловiка або для когось iншого?

– Чи не передавав вам пан Бонасье що-небудь для своеi дружини або когось iншого?

– Чи не говорили вам пан i панi Бонасье що-небудь по секрету?

«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань.

Але про що вони хочуть дiзнатися? Можливо, про те, чи перебувае Бекiнгем у Парижi i чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».

Д’Артаньян зупинився на цьому припущеннi, яке, виходячи з того, що вiн почув пiд час допитiв, було найвiрогiднiшим.

Тим часом мишоловка дiяла далi, а д’Артаньян не втрачав пильностi.

Увечерi, наступного дня пiсля арешту бiдолашного Бонасье, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном i пiшов до пана де Тревiля, щойно годинник вибив дев’яту i Планше почав стелити постiль своему хазяiновi, як хтось постукав з вулицi у вхiднi дверi. Дверi вiдразу ж вiдчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.

Д’Артаньян ринувся до того мiсця, де було розiбрано паркет, лiг долiлиць i прислухався.

Невдовзi почулися крики, потiм стогiн, який намагалися заглушити.

Цього разу, мабуть, вирiшили не допитувати.

«Хай йому бiс! – подумав д’Артаньян. – Здаеться, це жiнка: ii обшукують, вона чинить опiр… Вони вдалися до сили… Негiдники!..»

Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в подii, що вiдбувалися внизу.

– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я панi Бонасье i що я служу королевi! – волала бiдолашна жiнка.

– Панi Бонасье! – прошепотiв д’Артаньян. – Невже менi пощастило знайти ту, яку всi розшукують?

– Саме ви нам i потрiбнi! – вiдповiли iй.

На раз зчинилася якась метушня, вiд чого затремтiли всi перегородки в будинку. Було зрозумiло, що бiдолашна жiнка чинила опiр, але вона була одна проти чотирьох чоловiкiв.

– Пустiть мене… пус… – голос ставав дедалi тихiшим, аж поки замiсть слiв почулися лише нерозбiрливi звуки.

– Вони затикають iй рота, зараз вони поведуть ii! – вигукнув д’Артаньян, пiдхоплюючись, немов на пружинi. – Шпагу!..