Три мушкетери

Нi, вона при менi… Планше!

– Слухаю вас.

– Бiжи по Атоса, Портоса та Арамiса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усi трое вже повернулися. Нехай вiзьмуть зброю, нехай iдуть, нi, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревiля.

– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?

– Я спущуся через вiкно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дiрку в паркетi, пiдмети пiдлогу, виходь у дверi й бiжи, куди я тобi звелiв.

– О пане, пане, ви розiб’етеся! – зойкнув Планше.

– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.

Потiм, тримаючись рукою за пiдвiконня, вiн вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: вiн навiть не подряпався.

Опинившись бiля вхiдних дверей, вiн почав стукати, промовляючи сам до себе:

– Зараз я теж буду в мишоловцi, i горе тим котам, якi посмiють зачепити таку мишу!

Тiльки-но почулися удари молотка, як усерединi все стихло. Долинули притишенi кроки, дверi вiдчинились, i д’Артаньян, зi шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасье, дверi якого, мабуть, мали пружину, бо самi зачинилися за ним.

Слiдом за цим усi мешканцi цього нещасливого будинку та iхнi найближчi сусiди почули голоснi вигуки, тупотiння нiг, брязкiт шпаг i гуркiт повалених меблiв. А ще за якусь мить усi тi, кого стривожив шум i хто висунувся у вiкно, щоб довiдатись, у чiм рiч, могли побачити, як дверi вiдчинилися знову i четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а нiби вилетiли з них, як вилiтае зграя переляканих ворон, лишаючи на пiдлозi й на краю столiв свое пiр’я, бо цi теж полишили за собою клаптi одежi та шмаття плащiв.

Аби до кiнця бути справедливим, скажемо, що перемога дiсталася д’Артаньяновi без особливих зусиль, бо тiльки один полiцейський був при зброi, та й захищався вiн для годиться. Решта ж, а iх було трое, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стiльцi, ослони та посуд. Але двi чи три подряпини, завданi шпагою гасконця, налякали iх до смертi. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, i д’Артаньян святкував перемогу.

Сусiди, якi повiдчиняли вiкна з холоднокровнiстю, що була властива парижанам у тi часи постiйних заколотiв i збройних сутичок, зачинили iх, коли побачили, як тiкають четверо чоловiкiв у чорному. Чуття пiдказувало iм, що з цiеi хвилини вже нiчого цiкавого не вiдбудеться.

Крiм того, година була пiзня, а тодi, як i тепер, у кварталi, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.