Три мушкетери

Д’Артаньян, залишившись наодинцi з панi Бонасье, обернувся до неi. Бiдолашна лежала в крiслi майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неi.

Це була чарiвна жiнка рокiв двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком i чудовими зубками. Колiр ii обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими ii можна було вважати вельможною дамою. Руки в неi були бiлi, але не витонченоi форми. Та й ноги ii не свiдчили про високе походження.

На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такi дрiбницi.

Розглядаючи панi Бонасье i, як ми вже сказали, зупинивши свiй погляд на ii нiжках, вiн помiтив батистову хусточку, що лежала на пiдлозi, i пiдняв його. Рiжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощаснiй хусточцi, через яку вони з Арамiсом ледве не побилися на дуелi.

Вiдтодi д’Артаньян не полюбляв батистовi хусточки з рiзними там гербами i вензелями. Тому вiн, не кажучи анi слова, поклав хусточку до кишенi панi Бонасье.

Тим часом молода жiнка почала приходити до тями. Вона розплющила очi, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителiв ii вже нема i вона лишилася наодинцi зi своiм рятiвником. Усмiхнувшись, жiнка простягла до нього руки. Нiколи в життi д’Артаньяну ще не доводилося бачити такоi чарiвноi усмiшки.

– Ех, добродiю, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте менi подякувати вам.

– Панi, – вiдповiв д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моему мiсцi будь-який дворянин.

Тому ви не зобов’язанi дякувати менi.

– О нi, навпаки, добродiю, i я сподiваюся, що зможу вiддячити вам за цю послугу! Але що хотiли вiд мене цi люди, про яких я подумала, що вони грабiжники, i чому тут немае пана Бонасье?

– Панi, цi люди набагато небезпечнiшi за грабiжникiв. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловiка, пана Бонасье, то його немае тут тому, що вчора його забрали й вiдвели до Бастилii.

– Мiй чоловiк у Бастилii? – вигукнула панi Бонасье. – Боже мiй! Що вiн такого скоiв? Мiй бiдолашний чоловiк! Адже вiн – сама невиннiсть!

Щось схоже на посмiшку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодоi жiнки.

– Що вiн скоiв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, единий його злочин полягае в тому, що щастя i нещастя його водночас бути вашим чоловiком.

– У такому разi, добродiю, ви знаете…

– Я знаю, що вас викрали.