Три мушкетери

– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаете це, скажiть менi!

– Якийсь чоловiк рокiв сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям i шрамом на лiвiй скронi…

– Так, так! Але як його звати?

– Як його звати?.. Цього я не знаю.

– А мiй чоловiк знав, що мене викрали?

– Вiн довiдався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.

– А чи догадуеться вiн, – трохи нiяковiючи, спитала панi Бонасье, – про причину цього викрадення?

– Менi здалося, вiн пiдозрюе, що тут пахне полiтикою.

– Спочатку i в мене були такi пiдозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, вiн нi хвилини не сумнiвався в моiй порядностi, мiй любий пан Бонасье?

– Що ви, панi! Вiн дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохае.

І знову тiнь посмiшки торкнулася рожевих губок цiеi чарiвноi молодоi жiнки.

– Але як вам пощастило втекти? – вiв далi д’Артаньян.

– Сьогоднi вранцi менi стала зрозумiлою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вiкна i втекла.

Я подумала, що мiй чоловiк мае бути вдома, отож поспiшила сюди.

– Сподiвалися, що вiн захистить вас?

– О нi! Мiй бiдолашний чоловiк! Я знала, що вiн не здатен захистити мене. Але вiн мiг бути нам корисний в iншому, тому я хотiла його попередити.

– Про що?

– Нi, це чужа таемниця! Я не можу вам ii розкрити.

– Панi, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я i гвардiець, але закликаю вас до обережностi: менi здаеться, що тут нам узагалi не варто звiряти один одному якiсь таемницi.

Люди, яких я примусив тiкати, невдовзi повернуться з пiдмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моiх друзiв, але хтозна, чи вони зараз удома…

– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула панi Бонасье. – Тiкаймо, нам треба мерщiй сховатися!

З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

– Але ж куди тiкати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?

– Подалi вiд цього будинку! Потiм видно буде.

І молодi люди, навiть не зачинивши за собою дверi, швидко спустилися по вулицi Гробарiв, звернули на Королiвський Рiв i зупинилися тiльки бiля площi Сен-Сюльпiс.

– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди менi вас провести?

– Навiть не знаю, що сказати… – вiдповiла панi Бонасье.