Три мушкетери

Проте я маю намiр зберегти за собою право смiятися, коли менi хочеться.

– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб смiялися, коли менi цього не хочеться!

– Та невже, добродiю? – перепитав незнайомий ще спокiйнiшим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.

І, повернувшись на каблуках, вiн попрямував до в’iзних ворiт, бiля яких д’Артаньян ще ранiше встиг помiтити осiдланого коня.

Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може вiдпустити людину, що насмiлилася кепкувати з нього. Вiн вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслiд:

– Обернiться, обернiться ж, пане насмiшнику, бо менi доведеться штрикнути вас iззаду!

– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись.

У його поглядi, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так i зневагу. – Годi, юначе, годi! Чи, може, ви перегрiлись на сонцi?

Потiм, упiвголоса i мов розмовляючи iз самим собою, вiн додав:

– Яка прикрiсть! Оце була б знахiдка для його величностi, котрий усюди шукае смiливцiв, щоб поповнити лави своiх мушкетерiв…

Вiн ще не закiнчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не вiдскочив назад, то, цiлком можливо, цей жарт виявився б останнiм у його життi.

Незнайомий, побачивши, що вже не до жартiв, теж вихопив шпагу, вiдсалютував супротивниковi й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавнi слухачi разом iз хазяiном заiжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камiнними щипцями. Це несподiване втручання рiзко змiнило хiд поединку, i супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударiв, так само спокiйно й неквапливо сунув шпагу назад у пiхви. З дiйовоi особи, якою вiн ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, i цю роль вiн виконав iз звичною для нього незворушнiстю.

– Клятi гасконцi! – пробурмотiв вiн невдоволено й наказав: – Посадiть-но його на цю жовтогарячу шкапу, i хай собi iде з Богом, поки цiлий.

– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своiх супротивникiв, якi ще завзятiше насiдали на нього.

– Гасконськi хвастощi! – знову пробурмотiв незнайомий. – Присягаюся честю, цi гасконцi невиправнi! Що ж, продовжуйте, панове, якщо вiн цього так хоче. Коли йому набридне, сподiваюся, вiн сам почне проситися.

На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом вiн мае справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благае про пощаду, тому ще якусь мить бiй тривав.