Пригоди Олівера Твіста

– Остаточно, – ствердили iншi члени.

За Гемфiлдом ходила слава, що вiн загнав на той свiт кiлькох хлопчикiв-сажотрусiв, i тому йому спало на думку, чи не з цiеi незначноi причини згедзкалася часом Рада й не пристае тому на його пропозицiю. В такому разi це було щось зовсiм нечуване: досi Рада нiколи ще не бралася так до своiх справ. Але Гемфiлдовi не хотiлося викликати на свiт цi неприемнi забутi подii, i тому вiн тiльки помняв шапку в руках i трохи вiдступив вiд столу.

– Так оце ви, значиться, менi хлопця не вiддаете? – спитав вiн востанне, вже бiля самих дверей.

– Так, – вiдказав мiстер Лiмбкiнс, – бо як ваше ремество таке брудне й важке, то ви мали би бути дешевшим.

Обличчя мiстера Гемфiлда враз засяяло, i вiн швидким кроком наблизився до столу.

– Ну а скiльки ж ви даете, джентльмени? – жваво спитав вiн. – Та ну-бо, не жалуйте зайвоi копiйки бiдному чоловiковi. Скiльки даете?

– На мою думку, три фунти десять шилiнгiв, цiлком досить, – вiдповiв мiстер Лiмбкiнс.

– Десять шилiнгiв перехопили, – зауважив пан у бiлому жилетi.

– Та ну-бо, джентльмени, – напосiдав Гемфiлд, – скажiть чотири фунти, й готово. Чотири фунти, i ви його здихаетесь на вiки вiчнi!

– Три фунти десять шилiнгiв, – твердо повторив мiстер Лiмбкiнс.

– Та ну-бо! Нi по-моему, нi по-вашому, джентльмени, – змагався Гемфiлд. – Три п’ятнадцять.

– Дурницi! – мовив пан у бiлому жилетi. – Та вiн i без грошей як знахiдка буде. Хапайтесь за нього руками й ногами, дурний чоловiче! Для вас це не хлопець, а золото.

Час вiд часу вiн конче потребуе палки, ну а харчi вам теж багато не коштуватимуть, бо вiн зроду-вiку не бував ще ситий. Ха-ха-ха!

Мiстер Гемфiлд глянув з-пiд лоба на джентльменiв i, помiтивши на iх обличчях ухмiлку, усмiхнувся й собi.

Торгу добили й наказали мiстеровi Бемблю удатися з хлопцем пополуднi до магiстрату, щоб затвердити контракт.

Малого Олiвера, на превелике його диво, було звiльнено вiд ув’язнення, i вiн одержав наказ убратися в чисту сорочку.

Не встиг вiн управитися з цiею незвичайною для себе змiною туалету, як мiстер Бембль власними своiми руками принiс йому миску кашi зi святковим десертом – чотирма з половиною лотами хлiба. З цього дивного дива Олiвер гiрко заплакав, цiлком природно гадаючи, що Рада, очевидно, поклала вбити його для якогось загального добра, бо iнакше не почала б годувати його, мов на зарiз.