Пригоди Олівера Твіста

– Не три очей, Олiвере, ач якi червонi! Їж свою кашу i будь вдячний, – урочисто мовив мiстер Бембль так, щоб кожне слово врiзалося хлопцевi в пам’ять. – Тебе вiддають у науку, Олiвере.

– В науку, сер? – тремтячи озвався Олiвер.

– Так, – вiдповiв мiстер Бембль. – Добрi, милостивi пани добродii, що заступають тобi, Олiвере, батька й матiр, яких у тебе нема, дадуть тобi освiту, наставлять тебе на життеву путь i виведуть тебе в люди – дарма, що це коштуе парафii аж три фунти десять шилiнгiв! Три фунти, десять, Олiвере! Сiмдесят шилiнгiв – вiсiмсот сорок пенсiв – це все для якогось байстрюка, сироти безрiдного, якого нiхто не любить.

Мiстер Бембль на мить замовк, щоб перевести дух пiсля своеi довгоi сувороi рацеi, i побачив, що по щоках бiдноi дитини котяться ревнi сльози.

– Ну годi, годi, Олiвере, – сказав уже не так урочисто мiстер Бембль, страшенно задоволений з очевидних наслiдкiв своеi красномовностi, – годi, витри очi рукавом куртки й не капоти слiзьми в кашу – це дуже нерозумно.

Мiстер Бембль мав рацiю: води в кашi було вже й так забагато.

Дорогою до магiстрату вiн наказав Олiверовi нiчого не боятися, тiльки дивитися весело й бадьоро, а як, бува, пан суддя запитае, чи йому хочеться йти в науку, то сказати, що хочеться страшенно. Олiвер обiцяв виконати усе як слiд, тим бiльше що мiстер Бембль, мiж iншим, завiрився його добре почастувати, якщо вiн не послухае. У магiстратi сторож залишив його на самотi у якiйсь невеликiй кiмнатi й наказав тут чекати. Хлопчик просидiв нерухомо iз пiвгодини, а серце йому болiсно стискалося з непевностi.

– Серденько мое Олiвере, ходи-но сюди до панiв добродiiв. – А потiм суворо глянув i стиха додав: – Пам’ятай, що я тобi казав, шибенику.

Олiвер наiвно витрiщив на мiстера Бембля очi, здивований його непослiдовним тоном, але той не дав йому часу дивуватися й потяг його до сусiдньоi кiмнати. Це був просторий покiй з великим вiкном; двое панiв у напудрованих перуках сидiли на кафедрi, один читав газету, а другий розглядав через черепаховi окуляри невеличкий клапоть пергаменту.

Мiстер Лiмбкiнс стояв по один бiк кафедри, а мiстер Гемфiлд з трохи обмитим на цей раз обличчям – по другий.

Якихось два дебелих чоловiки у ботфортах походжали по кiмнатi. Пан в окулярах клював носом над своiм пергаментом i саме задрiмав, коли мiстер Бембль привiв Олiвера перед кафедру; настала хвилева тиша.