Пригоди Олівера Твіста

 – До присяги!

– Перш нiж присягати, дозвольте менi мовити одне слово, – почав мiстер Броунлоу, – я хочу сказати, що я дiйсно нiколи був би не повiрив, якби сам на власнi очi…

– Замовкнiть, сер, – обiрвав його мiстер Фанг.

– Не замовкну, сер, – вiдповiв старий джентльмен.

– Замовкнiть у цю ж мить, а то я звелю викинути вас з установи! – скрикнув суддя. – Як ви смiете грубiянити суддi? Нахабо!

– Що?! – скрикнув, червонiючи, старий джентльмен.

– До присяги цього панка, – звелiв мiстер Фанг. – Нi слова бiльше.

Мiстер Броунлоу був обурений вщерть, але збагнув, що його нарiкання можуть зашкодити хлопцевi, стримав себе i погодився дати присягу.

– У чому ж винуватять цього хлопця? – спитав мiстер Фанг. – Що ви маете сказати, сер?

– Я стояв бiля рундука з книжками… – почав мiстер Броунлоу.

– Замовкнiть, сер, – перебив його мiстер Фанг. – Полiсмене! Де полiсмен? До присяги полiсмена. Полiсмене, розкажiть, у чому рiч?

Полiсмен у належних покiрливих виразах оповiв, як стояла справа, як його викликано, як вiн злапав Олiвера на гарячому вчинковi, обшукав його, але не знайшов на ньому жодних доказiв крадiжки; бiльше вiн нiчого сказати не мiг.

– Свiдки е? – спитав мiстер Фанг.

– Немае, ваша мосць, – вiдповiв полiсмен.

Мiстер Фанг сидiв кiлька хвилин мовчки, а потiм з несподiваною запальнiстю накинувся на позивача.

– Чи скажете ви нарештi, чоловiче, у чому полягае ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи нi? Пам’ятайте – ви заприсягнули, i якщо тепер ухилитесь вiд свiдкування, то я покараю вас за неповагу до суду, я вас…

Чим i як хвалився вiн покарати старого пана, зосталося невiдомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писаревi з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на пiдлогу важенна книга – отже, останнiх слiв суддi не можна було розiбрати.

Кiнець кiнцем з безнастанними образами й причiпками суддi за кожним словом мiстер Броунлоу таки виклав усю справу й пiдкреслив, що кинувся хлопцевi навздогiн цiлком iнстинктивно й несвiдомо, побачивши, як той дременув; вiн висловив також надiю, що коли навiть, на думку суддi, хлопець сам безпосередньо й не винен, але мае якiсь стосунки iз злодiями, суддя поставиться до нього настiльки м’яко, наскiльки те дозволяе йому закон.

– Його били, i я дуже боюся, чи не занедужав вiн навсправжки, – закiнчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидiв Олiвер.